23. Мартіна

У Сніжки лізти зуби і вона постійно хникала. Ще й її брязкальця гризунця  ніде не було. 
-Я поїду куплю інший і Сніжику візьму з собою, а ти поспи. Вже ледь на ногах тримається.
-Ні, я з тобою.
-Ти мені не довіряєш? Я  впораюся. – Любомир  поцілував мене в скроню і забрав доньку пішов її вдягати. А я заснула щойно  доторкнутися до подушки. Прокинулася я вже пізно вночі донька спала у своєму ліжечку, а Любомира  поряд не було. За ці місяці, що ми живемо разом я не аби як звикла притискатися  до нього вночі. Поряд з ним мені стало легше. Сум що роз’їдав  з середини по трохи згасав, а можливо це завдяки турботам які з’явилися після народження доньки. Я багато думала про вчинок моєї родини і зрозуміла, що не хочу їх пробачити. Мститися я їм не буду, але й пробачити теж. Про Грегорі я намагалась не згадувати.
-Мммммм, як смачно пахне.- промуркотіла я зайшовши на кухню.
-Виспалась?
-Угу. – підійшла до Любомира та загорнулася у його  обійми. Такі рідні, такі мені потрібні.
-Ходімо побігаємо по лісові доки м’ясо доготується.
-Ага ходімо. – на дворі була неймовірно краса. Лапатий сніг повільно падав і ми перекинувшись вовками бігали і дуріли, як малі діти. Я досі не до кінця вірю, що моя вовчиця  таки прокинулася. І я тепер повноцінна частина зграї.  А ще у мене є люблячий чоловік. Сильний білий вовк,  що бігав поряд мій ну принаймні до того часу доки не знайде свою істину. Це одна з  причин чому я не могла дозволити собі бути повноцінно щасливою. Я постійно повторювала, що моя родина донька..... донька ну і родина дядька.
-Ну що додому? – запитав Любомир перекинувшись людиною. Я відверто насолоджувалася видовищем, що відкрилося перед очима: сильний торс і кубики пресу, а ще незвичне тату на всю руку і частину торсу. А як його тіло парувало  на морозі. Мммм і все це багатство моє. 
-Ага.  Хто останній той миє посуд. – прокричала  та чхурнула в напрямку будинку. Бігла так жваво напевно від своїх досить не безневинних думок.
-Ти мухлювала.- говорить Любомир і заводить мої руки мені за спину. Нависає зверху і цілує спочатку несміливо неначе чекає дозволу, а от коли я починаю відповідати то поглиблює його. 
-Може потім поїмо?
-Е ні,  воно там так пахне. Я вже не можу терпіти.
-І я.-  простогнав Любомир.
-Я про голод. 
-А я ні,  точніше я голодний, але по тобі.  – мене хапають під попку і садять на стільницю.
-Ну добре я спочатку тебе таки погодую, а потім вже й залюблю.
   Довго моя вимушена відпустка тривати не могла і прийшов час увімкнути телефон. Робота у мене така, що довго собі дозволити гуляти я не можу. Ввімкнувши  телефон я була просто в шоку  від кількості пропущених викликів. І майже всі вони були від одного й того ж номера. І я вирішила його набрати. Стало цікаво хто ж там така  і що такого їй потрібно  щоб так часто дзвонити.