17. Мартіна

-Так,  поки що  ти поживеш  у мене, а завтра я відведу тебе у старий будинок твоєї матері. Я зберіг його, як відчував, що ще знадобитися. Я туди відніс всі її речі, що залишилися після її від’їзду. Вона надіялася приїжджати в гості але.... так і не приїхала.
Коли я переступила  поріг будинку мами то не могла повірити своєму щастю. На стінах висіли її фото, де вона маленька з батьками, і вже підліток. Я й дійсно на неї схожа. У нас вдома фото мами було  у батьковій спальні. І ще одне весело у сестри на ньому вона тримає Аїду на руках. У мене такого фото не було.  Всі інші фото батько спалив. Я з захватом розглядала все до чого колись торкалася моя мама.
     Дядя виділив мені велику кімнату в своєму будинку.  В якій я проживала вже два тижні. В ній не було нічого зайвого. Проводячи поглядом вздовж кімнати я зловила себе на думці, що порівнюю її з кімнатою Грегорі. А при згадці про нього я відчула не лише звичне тепло і кохання,   а біль, роздратування та розчарування. З появою вовчиці я почала відчувати гаму нових емоцій. Раніше не розчаровувалася в людях, бо просто не надіялася на них особливо. Я чітко знала, що я недововк через, яку страждає батько і сестра, тому я повинна спокутувати свою провину перед ними, а інші...  існуючи для того щоб я не забувала, що накоїла. 
А от з чудесним пробудженням вовчиці і приходом в мамину зграю моє життя заграло дивними, новими фарбами. Ходити по її будинку де дядько зберіг все, було неймовірно. Я торкалася її речей і наче сил набиралися. А ще мене дивували тутешні чоловіки вони на рівні з жінками роблять все: готують, перуть, доглядають за дітьми от прямо  все.... А ще мене дивує увага Любомира. Так неймовірно приємно. 
«Просто  допомагає», як він любить говорити. А для мене те просто... це щось з чимось. Він то кави принесе мені, доки я вимиваю кахель в одній із ваних кімнат. Так у мене тепер їх аж дві. 
Досі боюся говорити в голос, що у мене є СВІЙ будинок, щоб не зурочити. Та що там кава,  він їсти готує. А як смачно...
Тато ніколи не готував. Спочатку татові допомагала стара вовчиця зграї, а потім мене десятирічну почала вчити, а вже через рік я почала повноцінно  готувати вдома.  Досі пам’ятаю ту страшну жінку яка любила повторювати, що якби я мала вовчицю то вчилася б швидше. Дивно, але про те, що вона могла  б повчити і мою сестру виникла у мене лише в зграї білих вовків. 
    Я гладила свій плаский живіт сидячи на підвіконні у своїй тимчасовій кімнаті. Це моє улюблене місце в кімнаті. 
І розповідала  дитинці, як сильно чекаю її. Та обіцяю ніколи не поводитися з нею так, як зі мною родина. 
При слові родина мене аж пересмикнуло. Не родина вони мені! Та й не були по суті ніколи ми родиною. 
Так треба лягати спати, а то завтра Любомир знову буде бідкатися, що я маю занадто хворобливий вигляд і пічкатиме  мене тими фруктами, половини з яких я лише тут  скуштувала. Та що там завдяки родини дяді і Любомиру я з’ясувала, що є їжа яку я не люблю. Раніше я їла що було і не вередували, а зараз я чітко знаю, що я не люблю: ківі, кокос, фету  та чорну ікру. Останнє взагалі гидота. А от червону ікру і камамбер, я б їла вічно, хоча можливо це вагітність на мене так впливає. 
Я встала з широкого підвіконня і пішла спати. Завтра вже надіюсь переїхати до свого будинку. Я б давно вже переїхала, але мені так сподобалося отаке велике підвіконня, що я попросила Любомира зробити в моїй спальні таке саме і це призвело до того, що я прожила у дядька на півтора тижні довше.