7 Мартіна

     - Я прийшов, за своїм правом на тебе. – пробелькотав, він.
     І без якихось зусиль, він мене перекинув через плече і поніс до ліжка. 
     Яка ганьба! Як мішок з картоплею. 
     Я застигла від сорому, адже на мене ще ніхто так не дивився, як він. 
     “Просто потрібно перетерпіти і все” - повторювала я собі подумки. 
     І я терпіла! Я чесно намагалася відповідати на його поцілунки, але не вміла. 
     Потім я відчула біль проникнення, і зціпивши зуби, терпіла далі. Після ледь чутного стогону, Грегорі встав і пішов геть. А я ще довго плакала. Я почувала себе брудною... Тому, знову пішла митися та запирати постіль. 
     Так і проходили мої дні, поряд з Грегорі. З ранку я готувала, прала, прибирала. Я навчилася користуватися всіма тими штуками на кухні. Вони не аби як спрощювали  роботу. В день, майже щодня до мене прибігала на пару годин Келі, а ввечері повертався Грегорі і забирав мене вже в свою спальню, а потім виганяв за двері. 
     Ще через місяць,  мені було дозволено вийти за територію двору, щоб побачити зграю. Я звикла, що мене не помічають. А тут на мене всі дивилися з інтересом, що правда лише перший день. Далі всім було на мене плювати, адже я не частина зграї.
     - Не розумію чому Грегорі не зробить тебе частиною зграї?! - знову завела цю розмову, моя єдина подруга в житті.
     - А навіщо вам така, як я?
     - Ну не знаю, якось це не нормально.
     - Я не маю вовка, як ви всі, тож мені не місце тут. 
     - А куди ти підеш в разі чого?
     - До людей, я там буду більш своєю. Можливо навіть знайду чоловіка.
     - Було б  добре, якби Грегорі помітив, яка ти класна.
     - Припини я звичайна, - подруга похитала головою, але нічого не сказала. 
     Непомітно пролетіло п’ять місяців, як я тут. І як не дивно мені тут добре. У мене є подруга. Ні батько, ні сестра мені не дзвонили. І від цього було сумно. Я сумувала за ним. Грегорі вдома не було, а на дворі була просто казкова   погода. Падав рівний пухнастий сніг. Я не втрималася і накинувши  куртку, пішла пити чай в альтанку. Милуючись як падає сніг. 
     А коли я відчула, що замерзаю вирішила піти додому і виявила, що  двері зачинені. Я стукала, але марно, тому пішла назад до альтанки і вкутавшись ковдрою, стала чекати Грегорі.
     - Що ти тут робиш?- гримав  на мене він. Знову він злий.

     - Я не дозволяв виходити!
     - Я хотіла помилуватися снігопадам.
     - Намилувалася?
     - Так. 
     На диво, мене просто підняли на руки і понесли до будинку. Де почали намагатися зігріти.