2. Мартіна

Доготувавши вечерю, я все таки вирішила одним оком глянути на свято.  Адже, мене туди ніколи не кликали. На жодне свято, яке відбувалося. Я наче була і не була частиною зграї.
Вперше в житті, я вирішила порушити наказ.
І щоб не сильно виділятися в натовпі, одягла свій найкращий одяг. В мене ніколи не було чогось гарного і свого. Але я була вдячна сестрі, за те, що вона віддавала мені свій. Він був гарний, і новий. Просто їй  він переставав подобатися. Добре, що мені вдавалося вмовити її не викидати, а давати мені. Хоча кофтинки і були трохи завеликі на мене в грудях, а штани спадали, я сама перешивала його під себе.
Одягнувши темні джинси і світлу футболку, я тихенько пробралася на свято.
Звичайно ж, я не могла вільно прийти туди. Тому, спостерігала за цим надзвичайно красивим дійством з кущів.
Наша зграя не аби як підготувалася. В центрі на площі розпалили велике багаття. А навколо нього співали, веселилися, і випивали молоді вовки.
Чужинців було видно здалеку. По їхній поведінці і одягу, який трохи відрізнявся від нашого.
Вони наче хижаки ходили поміж нашої зграї і принюхувалися.
- О, а хто тут у нас? А ти чому тут ховаєшся?!. – висмикнули мене з кущів, міцні руки.
Я так захопилася спостереженням за святом, яке було у повному розпалі, що й не почула наближення вовка.
Мітч! Тільки не він! Не знаю чому він такий жорстокий до мене. Ще зі старших класів він мені не давав проходу. З мене часто знущалися і принижували, через відсутність вовчиці. А от Мітч був найжорстокішим завжди. Якщо більшість моїх однолітків дивилися на мене співчутливо, чи байдуже, то Мітч, ніколи не втрачав нагоди принизити мене. Навіть вдарити. В його очах я бачила суцільну ненависть.
- Я просто хотіла одним оком глянути. Я вже йду. Вибач..., – я опустила голову перед молодшим сином альфи нашої зграї.
І тихенько почала задкувати. 
- А батько в курсі, де ти!?
-мене охопив жах! Який відчув Мітч. 
Тільки не це! Якщо він розповість батькові — мені кінець. Ще гірше, якщо він просто зараз  потягне мене до батька привселюдно. Такої ганьби мені точно не пробачать.
І ці емоції  відчув Мітч. 
- Знаю,  що ні. - самовпевнено, посміхнувся хлопець.
Він був вищим від мене на цілу голові. Чорнявим, і карооким. Дуже симпатичним. Тільки його зовнішність не співпадала з жахливим характером.
- А що мені буде за те, що я нікому нічого не скажу? – говорить притискаючи мене міцніше до свого тіла. 
- А що я можу тобі дати, у мене нічого немає. – наважилася, знову, глянути йому в очі.
- Помиляєшся. - фиркнув він, пропалюючи мене дивним поглядом.
- Матір передала тобі вроду та тіло. Ти звісно не така гарна і сильна, як твоя сестра, але для ліжка згодишся. Не хвилюйся, я тебе собі заберу. Будеш моєю доти, доки я не зустріну свою істину пару. 
Не знаю чому, але я його завжди боялася найсильніше.  Можливо, тому що всі на мене дивилися, як на пусте місце, а він завжди з ненавистю. Та сьогодні я помітила  щось нове в його погляді. І це було бажання.
Провівши язиком по моїй щоці, він випустив мене з обіймів, наказавши йти додому. Що я й зробила! Та де там, я перевиконала  наказ, бо побігла, чим швидше. 
Щоб батько не почув чужого запаху на мені я, звично, прийняла вану в суміші трав і лягла спати. Я завжди так роблю - купаюся у травах, які приглушують природній запах. Оскільки батькові не подобався мій запах.  Занадто людський!