Навіки разом

Антеон дотримав слова, яке надав Орафу. Знову була відкрита справа щодо убивства наставника молодого чарівника. Зі свого боку, учень мага ретельно вивчав закляття, які могли повернути спогади, нічого, при цьому не пошкодивши у пам’яті дівчини.

Також правитель шукав Лютінга. Вся столиця виявилася піднята з ніг на голову, проте, результатів не спостерігалося. Навіть рідні Лютінга нічого не знали, і як виявилося, радник давно з ними не спілкувався.

Алатіель не знаходила собі місця. За останній час все частіше, їй снилося сяйво лотоса. Кілька разів, разом з Антеоном, дівчина ходила на озеро, але чарівної квітки не спостерігалося. То все були звичайні лотоси, які не випромінювали нічого схожого на світло.

Дівчина почала думати над тим, щоб знайти ту академію, де вона бачила лотоси вперше. Можливо, якби зуміла побачити знайомі картини, упізнати, можливо, щось прояснилося. Проте боялася просити про подібну подорож Антеона, у якого і так справ безліч. Але і тікати самій, вже точно не наважувалася. Не бажала засмучувати та гнівити владику, до того ж, боялася. Знала, що не подолає довгий шлях сама.

Нарешті, не витримавши, розповіла про це Антеону. Вони того вечора гуляли по імператорському саду, тримаючись за руки. Мимохіть, молодий чоловік пригадав, як гуляв по розкішному саду принцеси Ебігейл. Помітивши, задумливий вид коханого, дівчина запитала його:

- Про що думаєте, мій повелителю?

- Пригадав подорож до Делбургу. Як гуляв там по саду принцеси. Сопуни мене вразили.

- Маєш на увазі великих метеликів? - раптом спитала Алатіель.

- Так, - промовив молодий чоловік, - ти раніше бачила їх? Це дуже рідкісні комахи, і для дуже дорогих садів.

На якусь мить дівчина задумалася. Потім подивилася на співрозмовника:

- Здається я пам’ятаю щось пов’язане з метеликами. Пригадую, як гуляла по розкішному саду, причому не сама. Поряд зі мною знаходилася якась дівчина, трохи старша за мене. Пригадую, що мені була приємна її компанія, але…

- Що? - тихо спитав молодий чоловік, беручи кохану за руку.

- Здається, вона не дуже любила, коли я знаходилася поруч, - зізналася Алатіель, - не знаю, чим я насолила…

Деякий час молоді люди мовчали, потім Антеон узяв молоду жінку за обидві руки. Добру хвилину милувався цим чарівник видінням, яке стояло перед ним. Вирішив, що пора наважитися сказати те, що лежало на його серці.

- Алатіель, - тихо заговорив він, - ти ж знаєш, що я безмежно кохаю тебе.

Дівчина кивнула, відповідно не зводячи погляду з правителя. На щоках проступив рум’янець, серце забилося сильніше. Біловолоса красуня відчувала, що зараз прозвучать слова, яких вона вже давно чекала.

- Також знаєш, що я вже був у шлюбі, - продовжував молодий чоловік, - але не кохав свою дружина. Вона у цьому не винна, Еліс була чудовою жінкою і заслуговувала найкращого. Проте, я не зумів їй надати цього, і вже думав, що ніколи не зумію полюбити, що просто не судилося.

Не втримавшись, вхопив руку Алатіелі і поцілував. Дівчина ледве стрималася, щоб не кинутися на шию тому, без кого не уявляла свого життя.

- У ту ніч, коли я зустрів тебе, зрозумів, наскільки помилявся. Полюбив тебе з першого погляду, хоча і не усвідомив цього. Ти готова стати моєю дружиною?

Хлопець витяг із вкладок одягу обручку, яку ще місяць тому замовив у найкращого ювеліра столиці. Чекав тільки того, щоб вдягнути прикрасу на тонкий палець найвродливішої дівчини королівства.

Алатіель не зводила очей з обручки, відчуваючи, що зараз розридається. Дівчина настільки очікувала на цей момент, так часто його уявляла… І тепер не здатна була повірити, що все відбувається насправді.

- То як, - тихо спитав Антеон, - ти готова поєднати долю зі мною? Якщо відповіси згодою, то зробиш мене найщасливішим правителем у світі. Навіть не правителем, а просто чоловіком, який знайшов своє кохання.

- Антеоне, - тихо промовила Алатіель, - ти правильно зауважив, що нічого не приховав від мене. Але чи готовий поєднати долю з тією, про кого зовсім нічого не знаєш? Навіть я тобі не відповім, тому що не здатна пригадати минуле.

- Я кохаю тебе, Алатіель, - промовив правитель, - цього досить. Проте, важливо, щоб і ти відчувала подібне до мене.

Дівчина з довгим білим волоссям, подивилася у темні, наче літня ніч, очі Антеона. Торкнулася обличчя чоловіка, твердо промовила:

- Я кохаю тебе, Антеоне, понад усе. Це кохання прийшло не одразу, але тепер не уявляю себе окремо від тебе. Якщо ти дозволиш, буду вірною подругою до кінця життя.

- У такому разі, - сказав правитель, - я прошу тебе стати моєю дружиною. Тією, з ким я прагну пройти життєвий шлях, які б негаразди не очікували.

Алатіель затремтіла, у синіх очах забриніли сльози, коли правитель надягав обручку на тонкого пальця. Здавалося, що небо зараз спалахне мільйонами іскор, а земля вибухне від феєрверків.

- То яка твоя відповідь, кохана? - спитав Антеон.

- Хіба може бути якась інша відповідь, окрім «так»? - промовила дівчина, - так, мій коханий. Я буду твоєю. Я вже твоя. Вірною дружиною та надійною супутницею, яка служитиме тобі до останнього дня життя.