Я пам’ятаю сяйво лотосів

- Я нічого про тебе не знаю, - промовив Антеон, не зводячи погляду зі стрункої дівочої постаті, що зараз була залита місячним світлом.

- Я також, - тихо зізналася Алатіель, - якби могла розповісти… я б розповіла. Тільки тобі…

- Але ти повинна хоча б щось пам’ятати, - наполегливо промовив правитель, - скільки тобі років? Звідки ти?

- Я пам’ятаю сяйво лотосів, - випалила незнайомка і тут же замовкла. 

Антеону пригадалося, як біловолоса красуня уважно дивилася на сяючий лотос. Чомусь він зовсім забув про нього. Непогано було б сходити туди і знову подивитися на незвичайну квітку.

- Тільки це? - тихо спитав Антеон, - той лотос, що ти бачила на озері?

- Такі лотоси є не тільки на озері, - впевнено парувала Алатіель.

- Так ти, вже ж, пам’ятаєш щось? - наполегливо допитувався правитель.

На хвилину Алатіель задумалася. У великих, синіх очах відображалися спогади. Нехай розмиті та невпевнені, але щось таке, що вона могла розповісти.

- Я пам’ятаю велику будівлю, схожу на академію. Там, де навчаються дівчата, от тільки чому саме… цього я сказати не можу. Пригадую, що серед просторого двору стояв фонтан, у котрому і знаходилися лотоси, що горіли різними кольорами. Особливо красиво виглядали уночі. Нам не дозволяли наближатися до фонтану, коли хотілося. І вже точно, не дозволяли зірвати лотоси. А мені так хотілося мати таку квітку. Тому, я і зраділа, коли побачила такий же на озері.

Дівчина замовкла, почервоніла. Наче їй стало соромно, що вона, наче дитина, не зуміла втриматися від спокуси зірвати красиву квітку.

- Вас було багато? Я про дівчат. І чим ви займалися?

Алатіель лише розгублено розвела руками. Потім перевела погляд на Антеона.

- Мені страшно, - зізналася вона, - що як, я узагалі не пригадаю хто я і звідки? Що як у мене немає близьких і рідних. Я зовсім одна?

- Ти не одна. Це я точно можу сказати, - твердо промовив Антеон, - я буду поряд.

- Але хто ти? - тихо спитала Алатиель,  - живеш у такому розкішному палаці, наказуєш величезній кількості слуг і не тільки.

- Я - імператор королівства Малнар, - не без гордощів відповів молодий чоловік, з третій за рахунком правитель. Дане королівство, та столицю Ліару створив мій дід, після чого передав батькові. І ось моя черга правити.

Алатіель уважно слухала. По її миловидному личку було помітно, що дівчину цікавить не титул і не багатство Антеона. Цікавить більше, яка він людина, і чи можна довіритися йому без страху. Хоча чи є у неї вибір? Відчувала себе зовсім безпорадною.

Молодий правитель, певне, відчув цю тривогу. Піднявся з ганку, простягнув, поки що, незнайомій красуні руку.

- Ходімо, пора вертатися у палац.

Трохи подумавши, Алатіель, простягнула руку у відповідь. Це вперше правитель, стиснув її долоню, відчуваючи взаємність. Але вони не встигли зробити і трьох кроків, як з-за рогу сусідньої будівлі, почувся тупіт копит і можна було роздивитися світло від факелів.

Дівчина автоматично стиснула руку чоловіка. Вона явно шукала у нього захисту. Одначе, Антеон відчував, що боятися не варто. Упізнав алюр коней і розумів, що до них поспішають, щоб допомогти, а не для того, щоб напасти.

Так і сталося. Через хвилину перед молодими людьми виникли кілька вершників, котрі знаходилися під керівництвом Лютінга. Молодий чоловік також сидів верхи, граціозне тримаючись у сідлі. Він був прекрасним вершником не тільки драконів. Здається, що йому були підвладні будь-які істоти, котрих тільки можна осідлати.

- Антеоне, все у  порядку? - запитав він, спішуючись і підходячи до друга.

- Все добре, Лютінгу, - тепло усміхнувшись, відповів правитель, - я вийшов прогулятися… точніше, ми вийшли.

Антеону не хотілося розповідати усіх подробиць зустрічі з Алатіель. Це нікого не стосувалося.

Радник перевів погляд на дівчину, котра продовжувала жатися за спиною Антеона. Кілька митей Лютінг роздивлявся чарівне видіння з білим волоссям, після чого коротко промовив:

- Здраствуй.

- Здраствуйте, - сором’язливо відповіла Алатіель. Злегка усміхнулася, побачивши, як правитель дружне поводить себе з цим знатним паном. Отже, він також хороший.

Лютінг продовжував роздивлятися дівчину, наче намагався зрозуміти, хто вона і звідки узялася. Звісно, він знав про її появу у палаці, оскільки Антеон нічого від нього не приховував. Але ось так, зблизька, він побачив Алатіель  вперше і краса зовсім юної дівчини вразила його.

Імператор удав, що не помічає достатньо нескромних поглядів. Алатіель дійсно була вродлива і на неї хотілося дивитися. Інші вершники займалися тим самим, правда не так відверто, розуміючи, що подібне, навряд чи, сподобається їх господарю. Тільки Лютінг міг зробити подібне у присутності високородного приятеля.

Одначе і той не став випробовувати терпіння імператора. Помітивши, що останнього дратують пильні погляди у сторону Алатіелі, молодий чоловік швидко відвернувся.

- Потрібно повертатися у палац, - промовив він, - для тебе привели вільного коня.