Алатіель

Антеон знаходився у своєму кабінеті, вислуховуючи останні новини. Їх приніс перший радник, котрий вважався близьким приятелем правителя. Чи були вони друзями? Цього сказати ніхто не міг, навіть вони самі. Важливо скоріше те, що обидва молодики  знали один одного з дитинства.

- На міських вулицях стає неспокійно, - промовив Лютінг, і голос звучав з деякою долею тривоги, - раніше не відбувалося такого, щоб люди, після наступу сутінок, боялися покинути будинки.

Правитель кивнув, погоджуючись. Неодноразово чув, що на простих міщан здійснювалися напади. Причому, хто нападав, невідомо. При найменшій спробі затримати злочинців, ті розвіювалися, наче ранковий туман. Безперечно, тут замішана магія. Але яка саме і з якою метою? Навряд чи, чарівних створінь могли зацікавити пожитки простих людей.

- Тобі потрібно одружитися, - почув правитель.

Той підняв голову та подивився на приятеля.

- Хіба ти не пам’ятаєш, що я не так давно, поховав свою дружину? - спитав він.

- Так. Але ти не дуже засмучений втратою, - хмикнув друг.

Антеон не відповів. Йому, узагалі, не подобалася ця тема. Чим винен, що не кохав свою дружину? Чи кохала вона його, молодий чоловік, так до кінця і не зрозумів.

Лютінг не зводив погляду зі свого знатного приятеля. Молоді люди були зовсім не схожі між собою ззовні. Антеон - високий, стрункий, з густим чорним волоссям до плечей, темними очима, він нагадував величну ніч. Йому не було рівних у стрільбі з луку, усі змагання вигравав досить легко. Навіть блискучі суперники відступали перед його навичками. Злі язики пліткували, що йому б не на троні сидіти, а служити звичайним воякою. Втім, правителя, не зупиняли ці плітки. Він і сам іноді так думав, хоча і не зізнався навіть самому собі у подібному.

Лютінг являв собою високого молодого чоловіка, хоча і дещо нижчим за зростом, ніж правитель. Але зате, хлопець, був ширшим у плечах, та й уся постать виглядала більш міцною. Блакитні очі та русяве волосся видавали у ньому миролюбний характер, але тільки на перший погляд. Лютінг являвся досить войовничою людиною, яка вміла постояти за себе та інших.

Крім того, він був прекрасним Вершником Драконів. Упевнено тримався у сідлі крилатих тварюк, не боячись висоти, і не турбуючись вилетіти з сідла. Його навички вважалися тим, чого не вистачало молодому імператору. Останній уникав літати на драконах, не дивлячись на те, що мав свого особистого. Антеон любив їздити верхи на конях, часто проводячи час з благородними тваринами.

- Принцеса королівства Деблург, як і раніше, готова поєднати своє життя з твоїм, - почав Лютінг.

- У мене траур, - буркнув Антеон, не піднімаючи голови.

- Дослухай. Не тільки життя, але і королівства ви можете поєднати, - зауважив радник, - це, на хвилинку, величезні території та збільшення війська. Останнім часом стає неспокійно. Не хотілося б думати, що це ти не впорався з тягарем влади.

На цей раз Антеон підняв голову і з гнівом подивився на співрозмовника. Він єдиний, хто міг сказати подібне імператорові, без наслідків. Одначе, правитель, повинен відстояти себе.  

- Ліара - столиця королівства Малнар. Рівень злочинності тут не вищий, ніж в інших містах. Вартові прекрасно виконують свою роботу…

- Але ж можуть виконувати ще краще, - перебив його Лютінг, - чому ти такий впертий? Принцеса Ебігейл - ідеальна партія для тебе. Вольова, знає собі ціну, молода жінка. Красива та владна, як істинна майбутня королева.

Антеон кивнув, погоджуючись. Важко не погодитися, коли це правда. Одначе, для Антеона, коли справа стосувалася одруження, все ставало складним. Він і вперше одружився, тому що, його практично змусили. Чим усе завершилося? Молода дружина покоїться у землі,  він навіть не здатен оплакати її як слід, тому що нічого не відчуває.  

- Лютінгу, обговоримо це все пізніше, - твердо промовив правитель, підводячись.

- Знову ти відкладаєш важливу розмову на потім, - незадоволено скривився опонент.

- І все ж таки… зараз я хочу прогулятися.

Не дивлячись на зухвалість, Лютінг не насмілився затримувати свого господаря, і останній вийшов із приміщення, направившись, куди очі дивляться.

Одружуватися… саме зараз хотілося думати про це менш за все. З учорашнього дня не виходила з голови прекрасна дівчина котру зустрів на березі озера.

Коли він приніс її до палацу, то передав придворному лікарю. Той сказав, що з пацієнткою усе гаразд, що та лише у глибокій непритомності. Правитель розпорядився, щоб про гостю потурбувалися. Звелів виділити найкращу кімнату, надати найрозкішніше вбрання.

Вкладаючи у ліжко красуню, у тієї на грудях знайшли золотий медальйон, на тонкому золотому ланцюжку. Прикрасу обережно зняли і передали імператорові. Той одразу виявив, що кришка відкривається. Одначе, не знайшов усередині портрету. Витонченим прописом можна було розібрати «Алатіель». З цього, імператор зробив висновок, що незнайомку звуть саме так. Прекрасне ім’я, гідне своєї власниці.

Антеон сам не помітив, як ноги понесли його до кімнати, де зараз знаходилася незнайомка. Міг він щось сказати про неї, дізнавшись потенційне ім’я красуні? Невідомо. Зрозуміло тільки те, що правителю до тремтіння у руках, хотілося її бачити. Тут і зараз.