Віра у дива!

За легендою кожна людина повинна вірити у справжні дива. Та навіть у тому, що десь далеко за небосхилом сяє найяскравіша зірка, серед інших мільярдів зірок, віра не повинна зникати.
Коли людина покидає землю, її душа деякий час блукає біля свого дому, де минали його чи її роки. Часом здається навіть трохи лячно, не бачити тієї душі серед тисячі людей, які проходять повз, але нікого не помічають. 
Лише одна людина може побачити ту душу, яку усі оминають, мов вона чимось заразна. І сталось це саме того дня, коли запалювали ароматну свічку на столі, а усі інші стояли, і молились до Бога, дякуючи за кожен день, якого Він їм дарує.
На столі красувалися запашні страви, від яких неможливо відвести погляду: кутя, приправлена маком, медом, горіхами; узвар із сушених фруктів і ягід; риба; пісні вареники з картоплею; картопля; пісні голубці; пампушки з часником; грибна юшка; тушкована капуста; мариновані гриби; пісний пиріг з яблуками; кисіль. Лише посередині столу стояв невеличкий солом'яний Дідух, який символізує урожай та добробут, і є оберегом роду.
Перша зірка засяяла в чистому небі. 
- Мамо, тату, зірка з'явилась! - вигукнув хлопець із двору. 
Він чекав аби нарешті сісти за стіл та поласувати смачними стравами, які готувала уся сім'я. В їхній сім'ї є така традиція, що кожного разу коли настає велике свято, усі допомагають у приготуванні цих страв. І для них - це велика можливість побути разом, а найголовніше допомагати одне одному і в горі, і в радості. 
- Тоді ходімо вже вечеряти! - гукнув тато до свого десятирічного сина, який уже поспіхом знімав пуховик.
Тепер вся сім'я в зборі. Вдягнені у вишитих сорочках, вони помолились, і після "Амінь", сіли за стіл. Вечір обіцяв для їхньої сім'ї, затишок, а головне мир та здоров'я. 
Десятирічний Михайло виглянув у вікно, вид, якого відкритий на дорогу, де проїжджають де-не-де машини. Люди не поспішають святкувати чи проводити час разом в колі сім'ї. Хтось надто заклопотаний своєю роботою або ж лише не вірять у такі дива.
Та він помітив незвичайне сяйво блакитного кольору. Вперше здалось це мов куля, в якій мерехтіло ледь-ледь світло, що нагадувало лампочку. Але потім з цієї кулі вискочив чоловік. Михайло не розумів, хто він? Та найголовніше питання виявилось у чоловіка: "він, що мене бачить?"
На мить, хлопчик перестав рухатись, він був прикутим до вікна, де чоловік дивився на нього. 
- Синку, щось сталось? - торкнула мама за його плече. 
- Ні, все добре. - швидко заговорив, і додав: - Я піду на вулицю. 
- Добре. - промовила лагідно до нього. 
Тоді хлопчик перехрестився тричі, і подякував за смачну вечерю, побіг на вулицю, взувши на ноги теплі чобітки та шапку з пуховиком.
Він поспішав аби встигнути побачити чоловіка, який несподівано з'явився саме на Святвечір. Можливо, тут є якась суть? Може це не просто так? Та не все так відразу...
Підбіг до великого вікна, де й побачив його. Чоловік підійшов також назустріч Михайлу, але він не надіявся на те, що може насправді дитина побачила його душу?
Вони зупинилися один перед одним, і дивилися із здивуванням. Хлопчик про своє думав: "Невже я бачу цього чоловіка?", а він про своє: "Й справді мене бачить, тільки як? Як таке можливо?"
- Ви хто? - запитав із відкритим ротом хлопчик, йому не терпілося уже дізнатися. 
Блакитне сяйво сяяло ще яскравіше, ніж тоді коли побачив у вікні. Волосся звисало аж до вух, здалось мабуть це граф? Поважна людина у його місті.
- Я Олег, а ти? - чоловік подав праву руку, хлопчик сумнівався, але все ж...
- Михайло. - потиснув його руку. 
Дотик для хлопця здався холодним, мов торкнувся до льоду, але відчув попри холод, тепло, що вирувало у чоловіка. Та слід лишився на його маленькій долоні, блакитного кольору, яке й блищало, навіть серед темряви.
Чоловік злегка посміхнувся, ледь натягнув посмішку на обличчі. 
- Хто ви? Чому ви сяєте?
- Це моя душа.
- Ви померли? - раптово запитав хлопець, йому було дуже-дуже цікаво дізнатися про нього. 
- Так, уже давно. - знову посміхнувся. 
Йому важко через те, що усе навкруги вирує радість. Люди веселяться кожному моменту, але він все ще відчуває себе непотрібним для цього світу. Найголовніше питання: "для чого я тут?" Стільки питань, але відповіді немає, поки...
Чоловік підійшов до вікна, де бачив щасливу подружню пару. Вони щасливі, тримаються за руки, спілкується між собою, сміючись над жартами. Згадують щасливі моменти, яких ще не встигли забути.
- А чому ви тут?
- Сам не знаю, сам не знаю... - впевнено він відповів. 
Чому? Олег не розуміє, але якщо з'явився значить для чогось, а для чого? Це лише питання. 
- Сніг! - закричав Михайло. 
Він такий маленький, але так радів снігу немов вперше в житті бачить. Сніжинки, мов маленькі фігурки падають на землю, вкриваючи білим, чарівним пухом. 
- Це лише сніг. - запевнив чоловік. - Немає, чому радіти. 
Хлопчик швидко підбіг до нього: 
- Але ж сніг дарує щастя!
- Лише холод і нещастя!
- Попри холод, ми радіємо тому, що навкруги з'являються дива. І сніг - це те, що дарує різні чудеса.
- Насправді ні, немає ніяких див! Ти ще малий аби знати справжню правду!
Хлопчик замовк. І не розумів його, чому він не вірить у дива? Вони ж існують! Це правда чи не так? 
- Але ж існує святий Миколай, Санта Клаус, і багато хто!
- Це насправді наша уява. Кожен хто вірить у тих, і думають, що вони існують, глибоко помиляються! Тільки їх не існує, просто це чиясь дурна вигадка! - вигукнув він. - Тоді скажи, то чому твої батьки кладуть подарунки під подушку та під ялинку? 
- Не правда! - обурився Михайло. - Святий Миколай, і Санта Клаус існують! І я вірю! Це просто ви не вірите у дива! - він склав руки на грудях, і відхилився.
Він не міг повірити у те, що їх не існує. Можливо, десь далеко,за  засніженими горами вони мають певну сутність, а тут на землі ховаються серед людей аби ніхто не зміг їх віднайти, розгадати велику загадку.
- Я перестав вірити. - тихо промовив він.
Чоловік пішов, а Михайло вирішив піти за ним. Не йшли надто довго, тільки перейшли через одну вулицю, вони зупинилися. Дивилися через вікно на іншу сім'ю, де сиділи за столом: тато, мама, їхня маленька новонароджена дівчинка. 
- Ось тут, - показав він на будинок. - Жив я, але ще багато років тому. Тоді ми не мали змогу приготувати стільки їжі як на сьогоднішній день. - чоловік вказав пальцем на себе. - Ми вірили у дива, але одного вечора я втратив свою дитину. Мій син не зміг прожити через те, що не мали їжі!
Чоловік плакав, але його сльози блищали на фоні гірлянд, різнокольоровими барвами.
Хлопчик не знав, що сказати. Подумав, що дійсно ще малий для того аби знати тяжку правду. І засмутився дивлячись на Олега. 
Позаду за спиною, почувся дивний галас. Він обернувся аби побачити, та за ним стояла Небесна тінь із великими білосніжними крилами.
- Тільки дива існують! - усміхнувся до них, промовивши слова. 
Він легко стукнув по долонях. І раз усе стало біле, немов чисте виткане полотно. Михайло оглядався навкруги, і не зміг стримати своїх емоцій. 
- Я покажу вам дві різні історії, яких ви повинні побачити, але суть самі повинні зрозуміти.
Небесна тінь знову заплескала в долоні. Через те вони перейшли в інший світ. Перша історія, в якій вони опинились, це сім'я, яка сиділа за столом, маючи усе: гроші, владу, навіть кохання, але воно надто не таке важливе для них, та вони сумні і нещасні. Кожен заглиблений у свої проблеми. Ніхто з них не вірить у ніякі дива. Це прості смертні люди, до яких йшла темна пітьма.
Та вже друга історія, мала зовсім інше значення. Сиділи за столом жінка та чоловік із двома дітьми, вони моляться до Бога. Звертаються до Його. Лише вони бачать те, чого не бачать інші, любов до Нього. Попри те, що в них на столі немає абсолютно нічого. Вони дякують за те, що зараз мають: сім'ю. Від них сяє білим сяйвом, які випромінюють добро та віру.
- Ці дві історії різні, які ви побачили на власні очі. І коли ви вірите у те, що не бачите, зможете згодом відчути. Дива не зникають, просто ніхто у це не вірить, а коли повірите, відчуєте усе. Гроші, жадібність керує вами, але якщо випромінювати любов, то зможете мати усе. І в усьому своя ціна за віру!
Небесна тінь як з'явилась, так і розчинилась у повітрі. Вони мовчать, кожен роздумує про своє, але розуміють, диво не зникає нікуди, але віра - це і є життя! Якщо не вірити у ніщо, то, що може вийти із цього? В певному сенсі, нічого не зможе вийти. Лише віра існує у нашому світі! І нехай у це складно повірити, але ніщо просто так не дають, за це потрібно платити.
Потрібно вірити! Саме віра приносить нам плоди!
Чоловік та жінка весело танцювали, а маленька дівчинка, спостерігала тихенько за ними.
- Диво існує! - сказав хлопчик.
Поглянув на чоловіка, який сумно дивився на подружню пару. Він згадував свої щасливі моменти, яких уже не повернути. Можна лише дещо повернути у життя.
- Ви потрапили до мене, не просто так. Ви повинні повірити у дива, у те, що вони існують, і кожне диво має свою сутність на землі.
Олег поглянув на Михайла, його усмішка підбадьорувала, він ніс тепло у цей водночас простий, але чарівний світ.
Діти поруч співали колядки, несли радість людям у кожні будинки, даруючи тепло та спокій усім.
- І справді існують дива!