ОСТАННЯ ГЛАВА

Дорога скінчилася не стіною і не прірвою.
Вона просто стала рівною — настільки, що більше не потрібно було дивитися під ноги. Попереду розстилався простір, де небо й земля зливалися в м’якому сяйві, а повітря було теплим, як спогад, до якого хочеться повертатися.
Порожнє стояло там.
Воно більше не ховалося. Не наближалося. Не лякало. Воно просто було — велике, мов тінь від цілого світу, і дивилося на них без очей.
— Ти не ворог, — сказав Орій, сам здивувавшись власній впевненості. — Ти — наслідок.
Світло в ліхтарі більше не тремтіло. Воно світило рівно й спокійно, ніби знайшло своє місце.
Міра зробила крок уперед.
— Коли люди забувають одне одного, — сказала вона, — з’являєшся ти.
Лін стиснув їхні руки.
— Але ми пам’ятаємо, — тихо додав він. — І цього достатньо.
Сіалле підійшла ближче до Порожнього. Її світіння стало ніжним, майже невидимим.
— Тобі не потрібно зникати, — сказала вона. — Тобі просто більше не потрібно бути великим.
І Порожнє почало зменшуватися.
Не тому, що його перемогли.
А тому, що йому більше не було чим живитися.
Світ навколо них зітхнув — глибоко, вдячно. Небо наповнилося зірками, кожна з яких світилася не яскраво, але впевнено, наче знала: її бачать.
Компас у руках Міри зупинився остаточно. Стрілка вказувала не вперед і не назад — вона дивилася вгору.
— Значить, кінець? — спитав Лін.
Сіалле усміхнулася.
— Кінець дороги, — сказала вона. — Не дружби.
Ліс Елмарін зустрів їх так само тихо, як колись. Але тепер тиша була іншою — не порожньою, а наповненою.
Орій зупинився на краю стежки. Ліхтар у його руці повільно розтанув у світлі, ніби став частиною повітря.
— Я більше його не тримаю, — сказав він. — Але я його відчуваю.
— Бо світло тепер у тобі, — сказала Міра.
Лін усміхнувся.
— А імена? — спитав він. — Вони більше не розсипаються.
Сіалле подивилася на них востаннє.
— Світ пам’ятатиме вас, — сказала вона. — Але не як героїв. А як тих, хто залишився поруч.
І коли вони пішли кожен своєю дорогою, світ не розпався.
Він став ціліснішим.
Бо десь між «було» і «буде» завжди залишалося місце для дружби — тихої, справжньої, такої, що не згасає.