ГЛАВА ДЕСЯТА

Дорога привела їх до ріки.
Вода в ній була прозора, але не відбивала небо. Натомість у ній можна було побачити обличчя — не свої, а чужі. Хтось сміявся, хтось плакав, хтось мовчки дивився вперед, ніби чекав.
— Це Ріка Спогадів, — сказала Сіалле. — Тут не можна пити, якщо не готовий пам’ятати.
Лін присів навпочіпки й зазирнув у воду.
— Вона важка, — сказав він. — Але гарна.
Орій відчув дивне тремтіння. У воді він побачив тінь себе — але старшого. З ліхтарем, який світив яскравіше, ніж сонце. Поруч були інші — більше, ніж зараз.
— Це майбутнє? — тихо спитав він.
— Це можливість, — відповіла Сіалле.
Міра відвернулася.
— Я не хочу дивитися, — сказала вона. — Спогади — пастка.
Але Лін уже зачерпнув воду долонями — і раптом здригнувся.
— Вона… вона забирає слова, — прошепотів він.
Орій миттєво схопив його за руку.
— Не бійся. Ми тут.
Ліхтар спалахнув трохи сильніше, і вода відступила, знову ставши просто водою.
— Ось так, — сказала Сіалле. — Дружба — це якір.

Вони розбили табір неподалік ріки. Ніч прийшла швидко — без сутінків, без попередження. Небо стало глухим, темним, і жодної зірки на ньому не було.
— Це погано, — сказала Міра. — Небо мовчить.
Лін згорнувся біля вогню.
— А якщо зірки нас забули?
Орій підкинув у вогонь гілку. Полум’я здригнулося, але не згасло.
— Тоді ми будемо пам’ятати одне одного, — сказав він.
Сіалле дивилася в темряву.
— Саме так народжуються легенди, — мовила вона. — Коли світ мовчить, а хтось усе одно говорить.
У темряві щось рухнуло. Не крок — радше подих. Щось велике й обережне.
— Не засинайте, — прошепотіла Сіалле.
І ніч відповіла.

Воно не мало форми.
Лише відчуття — ніби хтось стоїть дуже близько, але ти не можеш його побачити. Повітря стало густішим, звук приглушився. Вогонь почав тьмяніти.
Лін притиснувся до Орія.
— Воно забирає імена, — прошепотів він. — Я пам’ятаю це.
Міра стиснула компас — стрілка шалено крутилася.
— Це Порожнє, — сказала Сіалле. — Те, що лишається, коли світ забуває.
Орій підвівся. Його руки тремтіли, але ліхтар світив.
— Ти не забереш нас, — сказав він уголос, хоч голос ледь не зірвався. — Бо ми разом.
Міра стала поруч. Лін узяв їх за руки.
Світло ліхтаря розширилося — не яскравістю, а присутністю. Воно не виганяло темряву, але не дозволяло їй наблизитися.
Порожнє зупинилося.
А потім — відступило.
Ніч знову стала ніччю.

Ранок приходив неохоче.
Небо світлішало повільно, ніби сумнівалось, чи варто повертати світлу його місце. Туман лежав над рікою, як ковдра, залишена кимось у поспіху. Вогонь давно згас, але тепло ще трималося — не від жару, а від близькості.
Орій прокинувся першим. Ліхтар у його руці світився тьмяно, але стабільно, мов серце, що не забуло, для чого б’ється. Він обережно підвівся, щоб не розбудити інших, і підійшов до води.
У ріці більше не було облич. Лише повільний плин і тиша.
— Вона нас відпустила, — тихо сказала Сіалле за спиною.
Орій обернувся.
— Чи ми її? — спитав він.
Лисиця ледь усміхнулася.
— Це одне й те саме.
Міра прокинулася, потягнулася й одразу подивилася на компас. Стрілка була нерухома.
— Він мовчить, — сказала вона.
— Значить, ми там, де маємо бути, — відповіла Сіалле.
Лін сів, потираючи очі.
— Мені снилося, що я мав інше ім’я, — сказав він. — Але воно було важке, і я його впустив.
Орій сів поруч.
— Ти не зобов’язаний його пам’ятати.
Лін кивнув, ніби це було важливіше, ніж просто слова.

Дорога знову з’явилася під ногами, виводячи їх з пагорбів у долину. Там, серед кам’яних терас і високих стін, стояло місто.
У нього не було воріт. Не було дверей. Будинки зливалися між собою, утворюючи суцільний лабіринт, де вікна дивилися одне на одне, ніби боялися дивитися назовні.
— Це Закрите Місто, — сказала Сіалле. — Тут живуть ті, хто вирішив не впускати нічого нового.
— І як ми зайдемо? — спитала Міра.
Лін підійшов ближче до стіни й торкнувся каменю.
— Воно чує, — сказав він. — Але не хоче слухати.
Орій підніс ліхтар. Світло не стало яскравішим — воно стало теплішим.
Камінь здригнувся. Не розійшовся, не зламався — просто поступився. У стіні з’явилася вузька щілина, рівно така, щоб вони могли пройти по одному.
— Світло не ламає, — прошепотіла Сіалле. — Воно переконує.

У місті було тихо. Не спокійно — саме тихо, як у кімнаті, де щойно вимкнули музику. Люди ходили вулицями, але не розмовляли. Вони оминали одне одного, не зустрічаючись поглядами.
— Вони бояться, — прошепотів Лін.
— Чого? — спитав Орій.
— Побачити себе в інших.
Міра зупинилася біля криниці. Вода в ній була темна, нерухома.
— Тут немає компаса, — сказала вона. — Тут кожен ходить колами.
Раптом поруч з’явилася жінка в сірому плащі. Її обличчя було втомлене, але очі — живі.
— Ви не звідси, — сказала вона. — І це небезпечно.
— Ми несемо світло, — відповів Орій, не думаючи.
Жінка гірко всміхнулася.
— Тут світло зачиняють, — сказала вона. — Бо з ним боляче.

Жінка привела їх у будинок без вікон. Усередині було тепло, але тісно, наче стіни підступали ближче.
— Колись, — почала вона, — ми були відкриті. Але світ забирав у нас тих, кого ми любили. Тоді ми вирішили не впускати нічого. Ні радості. Ні болю.
— І залишили лише порожнечу, — тихо сказала Сіалле.
Жінка кивнула.
— Порожнеча не ранить.
Лін підвів очі.
— Але й не тримає, — сказав він. — Вона нічого не пам’ятає.
Орій поставив ліхтар на стіл. Світло ледь торкнулося стін — і ті ніби відсахнулися.
— Біль — це не ворог, — сказав він. — Він доказ того, що щось було справжнім.
Жінка довго мовчала.
Потім вона простягла руку — і вперше за багато років доторкнулася до світла.
Її плечі затремтіли.

У місті щось змінилося.
Не одразу — але відчутно. Хтось визирнув у вікно. Хтось зупинився посеред вулиці. Камінь у стінах ледь помітно потемнів, ніби вбирав тепло.
— Тріщина, — сказала Сіалле. — Іноді цього достатньо.
Компас у руках Міри здригнувся й знову почав рухатися.
— Він показує далі, — сказала вона. — Але тепер… і назад.
Орій подивився на місто. На жінку. На людей, які починали піднімати очі.
— Ми залишили слід, — сказав він.
— Ви залишили вибір, — відповіла Сіалле.
Вони вийшли з міста так само тихо, як і зайшли. Але стіна за ними не зімкнулася повністю.