На іншому боці шляху стояла маленька вежа. У її вікні ледве жевріло світло — слабке, майже мертве.
— Це світло Пристані, — сказала Сіалле. — Якщо воно згасне — місто почне забувати себе.
Орій підійшов ближче. Його ліхтар раптом потеплішав у руках.
— Я нічого не знаю про магію, — тихо сказав він. — Але я знаю, що не хочу, щоб хтось зник.
Міра стала поруч.
— Я теж.
Вони одночасно торкнулися ліхтаря.
Світло не спалахнуло одразу. Воно з’явилося повільно — маленькою іскрою, що росла від їхнього дихання, від спільного рішення. Ліхтар засвітився — не яскраво, але справжньо.
І світло у вежі відповіло.
Вперше за багато ночей Пристань Світла засяяла трохи яскравіше.