ГЛАВА ДРУГА. У якій ліс має ім’я, а лисиця — пам’ять

Ліс називався Елмарін.
Орій дізнався це не зі слів — назва сама оселилася в нього в голові, щойно він ступив глибше між дерева. Так буває з істинними іменами: їх не чують вухами, їх пам’ятають серцем.
Стежка під ногами була м’якою, мов килим зі старих снів. Коріння дерев не заважало йти — навпаки, здавалося, воно обережно відсовувалося, даючи дорогу. Лисиця рухалася легко, майже не торкаючись землі. Її хвіст світився слабким синім сяйвом, і цього було досить, щоб темрява не здавалася ворожою.
— Як тебе звати? — нарешті наважився запитати Орій.
— Сіалле, — відповіла лисиця. — Колись мене називали інакше, але це ім’я мені ближче.
— Ти… тварина? — несміливо спитав він.
Сіалле зупинилася й обернулася. В її очах не було образи — лише спокійна усмішка, яку можна було впізнати навіть на лисячій морді.
— Я пам’ять, що навчилася ходити, — сказала вона. — А ти?
Орій задумався.
— Я… не знаю. Я просто Орій.
— Цього достатньо на початок, — кивнула Сіалле.
Вони йшли далі, і ліс поступово змінювався. Дерева ставали нижчими, між ними з’являлися ліхтарі — такі самі, як у руці Орія, тільки цілі й палаючі. Їхнє світло було різним: теплим, холодним, золотим, зеленим. Кожен ліхтар світив по-своєму, ніби мав власний характер.
— Це… місто? — здивувався Орій.
— Пристань Світла, — відповіла Сіалле. — Місце, куди приходять ті, хто загубився між світами.
На галявині стояли будинки, збудовані з дерева, каменю й чогось ще — можливо, зі спогадів. Вікна світилися, але людей було мало. Хтось сидів біля вогнища, хтось мовчки дивився в небо. У повітрі відчувалася тиша, але не порожня — обережна.
— Вони теж не пам’ятають, ким були? — спитав Орій.
— Дехто пам’ятає занадто багато, — тихо сказала Сіалле. — Це ще важче.
Вона повела його до будинку на краю пристані. Там, під дахом, звитим із гілок і світлячків, сиділа дівчинка приблизно його віку. Вона тримала в руках зламаний компас і сердито крутила стрілку.
— Це Міра, — мовила Сіалле. — Вона тут уже давно.
Дівчинка підвела очі. Вони були темні, але в глибині мерехтіло щось уперте й живе.
— Новий? — коротко спитала вона.
— Мабуть, — знизав плечима Орій.
— Тоді не звикай, — сказала Міра. — Більшість або йде, або зникає.
Орій хотів щось відповісти, але Сіалле поклала хвіст між ними, м’яко зупиняючи.
— Саме тому він важливий, — сказала вона. — Його світло ще можна повернути.
Міра глянула на ліхтар у руці Орія. На мить її обличчя змінилося — в ньому промайнуло щось схоже на надію, яку вона давно заборонила собі.
— Твій ліхтар мовчить, — сказала вона. — Але він не мертвий.
Орій міцніше стиснув його.
— Я не знаю, як його запалити, — зізнався він.
Міра підвелася.
— Тоді, — сказала вона, — тобі знадобляться друзі. Бо тут інакше не виживають.
І вперше з того моменту, як з’явився на краю лісу, Орій зрозумів: він не просто прийшов у цей світ.
Він почав у ньому залишатися.