ГЛАВА ПЕРША. Де з’являється хлопчик, якого світ не кликав

Світ починався не з вибуху і не зі слова.
Він починався з тиші.
Такої глибокої, що навіть вітер не наважувався її торкнутися. У цій тиші не було порожнечі — лише очікування. Наче хтось затримав подих і ще не вирішив, чи варто вдихати знову.
Саме тоді на краю лісу з’явився хлопчик.
Він не впав із неба і не вийшов з-за дерев. Він просто був — ніби світ на мить заплутався і забув пояснити, звідки він узявся. Хлопчик стояв босоніж на холодній землі, тримаючи в руці старий ліхтар із тріснутим склом. Ліхтар не світив, але хлопчик усе одно стискав його так, наче без нього не зміг би дихати.
Його звали Орій.
Принаймні, так він вирішив сам.
Він не пам’ятав батьків. Не пам’ятав дому. Навіть власний голос здавався йому трохи чужим, коли він прошепотів своє ім’я в повітря. Але він знав одне: йому було не самотньо, хоч поруч не було нікого. Це відчуття — дивне, тепле — жило десь під грудьми, ніби там згорнулося щось живе.
Ліс перед ним дихав.
Дерева були старі, зі стовбурами, вкритими мохом і символами, які ніхто вже не вмів читати. Листя тихо шурхотіло, наче перешіптувалося між собою, обговорюючи прибульця. Десь далеко кричала нічна істота — не страшно, а радше сумно.
Орій зробив крок уперед.
— Привіт… — сказав він лісу, бо не знав, кому ще можна говорити.
Ліс не відповів словами.
Але одна з тіней між деревами ворухнулася.
З темряви вийшла істота, яку складно було описати одразу. Вона була схожа на лисицю — але занадто високу, з очима, що світилися м’яким синім світлом. Її шерсть нагадувала нічне небо, а на лобі світився тонкий знак, мов зірка, яку хтось намалював рукою.
— Ти запізнився, — сказала істота.
Її голос був тихий, як тріск гілки під снігом.
Орій не злякався. Йому здалося, що він чекав на ці слова все життя.
— Я… не знав, що кудись маю прийти, — чесно відповів він.
Лисиця схилила голову.
— Ніхто з вас ніколи не знає, — сказала вона. — Але приходять усе одно.
Вона підійшла ближче й подивилася на ліхтар у його руці.
— Світло згасло, — мовила істота. — Це погано.
Орій глянув на ліхтар і вперше відчув щось схоже на страх.
— Я можу його знову запалити?
— Можеш, — відповіла лисиця. — Але для цього тобі знадобиться дещо більше, ніж вогонь.
Вона повернулася до лісу.
— Ходімо. Якщо ти справді тут, значить, історія вже почалася.
І Орій пішов за нею, не знаючи, що з кожним кроком світ запам’ятовує його ім’я — і вже ніколи не зможе забути.