Сяйво чистого розуму

Епіграф

Повадився якось докритичний Кант лазити на дачу до Лейбніца і бити в його будинку віконні шибки. Вислідив тоді Лейбніц докритичного Канта і почав його соромити:

- Не добре ти, докритичний Канте, чиниш!

На що йому докритичний Кант відповів:

- Назвався монадою – заколочуй вікна.

(Анекдот філософського факультету. Посилання на слова Лейбніца, про те, що монади, тобто найпростіша, неподільна єдність не зазнають змін, оскільки "зовсім не мають вікон, через які щось могло б увійти туди, або звідти вийти")

Той дзвінок відволік мене від дуже важливої справи. Я як раз сидів на лавці в скверику між двома корпусами й спостерігав як ворона порпається у сміттєвому бачку. Спочатку я планував її прогнати, аби не розкидала сміття, але коли побачив, що ворона таки щось там знайшла, змінив свій намір. Трофеєм ворони виявився поліетиленовий пакетик із крихтами якоїсь випічки, очевидно з листкового тіста, бо крихти були дуже великими. Вона взяла пакетик до дзьоба, віддибуляла на півметра від баку, після чого почала несамовито рвати кігтями поліетилен. І саме у цей момент пролунав рінгтон мобільника.

Дзвонив Ткачук Василь Миколайович із сусіднього відділу.

- Алло.

- Привіт, і бігом до мене, - як завжди, без зайвих церемоній випалив Василь Миколайович.

- Я зайнятий, - відповів я, уважно спостерігаючи як біля ворони примостилися п’ятеро горобців і двоє голубів, сподіваючись урвати свою частину листкового тіста. Вороні такі глядачі явно не сподобалися, вона каркнула, розчепірила крила, щоб здаватися ще більшою, і подибуляла на непроханих роззяв. Дрібне птаство миттю розбіглося, але недалеко…

- Біжи сюди. Потрібна твоя допомога.

- Яка?

- Допомога як мужчіни, - Василь Миколайович залився своїм фірмовим сміхом, - Жартую. Допоможеш Матвія Григоровича перенести. Бо ти ж моїх знаєш – вони здорові, як циганова коняка, що день біжить, а три лежить. Куди їм важке підіймати.

- Боже ж ти мій! Та що там із Матвієм Григоровичем…

- От приходь і дізнаєшся! Тільки ти того – нікому поки нічого не кажи, -  і поклав трубку.

Звістка, що треба перенести Матвія Григоровича неабияк сполошила мене – в уяві відразу сплив інфаркт, інсульт або щось подібне, раз людина сама не ходить. А ще сплила злість на Василя Миколайовича, який замість відразу сказати в чім справа, розважається жартиками.

Я відразу забіг на третій поверх корпусу і загрюкав у їх двері. Відчинили мені Василь Миколайович та Вітольд Орестович Литвицький. Обоє дивилися на мене осудливим поглядом.

Василь Миколайович – чолов’яга високого зросту, кремезної статури, завжди в улюбленому картатому в’язаному светрі під горло. З чорними вусами та горбатим носом, які робили його обличчя схожим на канонічне зображення жителя Гуцульщини, хоч сам він був родом з-під Зміїва, що на Харківщині.

А от Вітольд Орестович Литвицький якраз народився і виріс поряд із згаданою Гуцульщиною, а саме у Надвірній Івано-Франківської області. Був невисокого зросту, давно полисілий, мав худе видовжене обличчя. У будь-яку погоду ходив в одному й тому ж пошарпаному, але завжди чистому й випрасуваному коричневому костюмі у смужку. Через те, що давно страждав від артриту, ходив куценькими кроками.

Василь Миколайович спокійно сказав:

- І чого ти грюкаєш? Увесь інститут переполошиш. Он туди, - і вказав пальцем на двері кабінету Матвія Григоровича.

Я вже мав підозри, що мої попередні здогади були невірними, але те, що довелося побачити у кабінеті, дійсно змусило мене остовпіти від здивування – Матвій Григорович сидів за своїм столом і сяяв! Ні, зрозумійте, він дійсно сяяв. Від нього в усі боки ширилося золотисте світло. Сам він сидів, відкинувшись на стільці й склавши руки на черевці, із заплющеними очима й посмішкою на обличчі, цим невимовно нагадуючи зображення бронзової статуї Будди Шак'ямуні.

- Що це з ним? – вражено запитав я.

- Самі не знаємо, – повідав Вітольд Орестович, стоячи біля стола Матвія Григоровича, - то було все нормально, а тут раз – заглядаємо, а він сяє. І сидить так, не ворухнувшись, уже годину.

- А перевіряли – він взагалі того… живий?

- Та ніби живий. Ми дзеркальце до рота підносили – ніби пітніє. Але й кликали й трясли його – не реагує, – втрутився Юрій Кирилович Данильченко, який з’явився невідомо звідки.

Юрій Кирилович був якраз єдиним, хто народився і виріс у Києві. Сам був дуже високого зросту, а через худу статуру здавався ще вищим і дуже тендітним. На голові мав величезну копну сивого волосся, якій би позаздрив навіть доктор Еммет Браун із фільму «Назад у майбутнє». Ця копна волосся, видавалося, жила своїм життям, приймаючи різноманітні хаотичні форми, через що Юрій Кирилович був змушений узяти за звичку раз-у-раз пригладжувати волосся долонею, правда без особливого успіху. А ще він міг активно пересуватися по всій території Інституту і ніби перебувати в кількох різних корпусах одночасно. Він знав все про всіх в Інституті, чого не знав, то чув, а чого не чув – безсумнівно здогадувався. А раз знав, чув і здогадувався, то неодмінно бажав цим поділитися з усіма.