Удаю, що не думаю про тебе, але цікавлюся тим, що тобі подобається

Золота сукня виблискує у сонячному світлі полудня позолотою. Це сатин. Одна з найнеулюбленіших тканин Платона, але вона неймовірно гарно тече по тілу. Головна окраса ж сукні — розсипане зоряне небо. Гірлянда і вогники, які можна увімкнути і сяяти навіть у повній темноті. На Лілі сукня сидить трохи не так, не по фігурі. Світло ніби навмисно підкреслює гострі вигини тіла. Поділ сухо шарудить, коли Лілія метушиться туди і сюди, оглядаючи себе з усіх боків.

— Гарно, але некомфортно, — бурмоче вона. — Сукні й блискітки — явно не моє.

— А мішкуваті худі й спортивні штани — твоє, так? — Платон висовує язика між губами, відкладає шпильку й намагається підправити шари тканини. — Тобі не обов’язково її кудись одягати. Просто постій рівно пару хвилин.

— Я бачу своє відображення, й мені від нього незручно, — зауважує Орис й мнеться на місці.

— Так само тобі було незручно у ванній із Павлом? — жартує Платон, кидаючи хитрий погляд на Лілію, яка миттєво червоніє по самі вуха.

Вона одразу закриває обличчя руками й демонстративно ігнорує Платоновий сміх. Минає трохи часу. Орис заспокоюється, напинає на себе горду маску, а Платон вирішує більше її не дражнити. Обережно бере Лілію за лікоть і уважно оглядає сукню: чи рівно лягає шар за шаром. Зрештою, вирішує, що вийшло доволі добре.

— Чого твоя футболка була в крові? — обережно цікавиться Лілія.

— То була футболка Романа, тож я без поняття, — бреше Платон, ніби відповідає автоматично, не відриваючись від сукні. — Можеш знімати.

Він допомагає Лілії вибратися з об’ємного «хвоста» сукні й тугого корсета. І вперше по-справжньому розуміє, чому в неї такий стиль одягу. Під складками непомітно худе тіло, маленькі груди, різкі ключиці й гострі коліна. Малоймовірно, що її худорлявість природна. Виглядало радше хворобливо. Вени синіми річками пухли під шкірою, а темні кола під очима вже розповідають історію не просто втоми.

— Ти голодна? — питає Платон.

Лілія бурчить щось схоже на «ні», швидко натягує худі, намагаючись сховати себе, але живіт голосно бурчить. У тихій кімнаті цей звук здається цілим вибухом. Платон з досадою зітхає.

— Я попрошу, щоб тобі щось приготували… — каже він і вже розвертається на п’ятках.

— Ні! Не треба, я справді не голодна, — Лілія каже з переляком в очах.

— Ти не обдуриш власне тіло, Ліль, — лагідно усміхається Платон і зникає.

Повертається з тарілкою бутербродів та пляшкою соку. Свіжого, батько попросив його зробити всього кілька годин тому на сніданок. Орис відкушує буквально один раз, а Платон засовує в себе цілий бутерброд одразу. Він хмуриться, дивлячись на неї.

— Чому ти не їси? — питає відносно м’яко, але роздратування все одно просочується.

— Я на дієті.

— Ліліє… — у Платона розширюються очі. — Ти ж така…

— Худа? Може. Але я ще дуже далеко від свого ідеалу, — кидає вона, витягуючи тонкі ноги й поправляючи штани.

Платон згадує, як Лілія завжди відкривала калькулятор і рахувала під час їжі. Калорії. Тепер усе виглядає логічним — і від того ще гірше.

— Ліліє, у тебе гарне тіло. Ти тільки його мучиш.

Орис повертається до нього, насуплюється зі злістю. Платон не знає, як м’яко сказати, що вона надто худа. Це не його справа, але він розуміє: якщо Лілія не їстиме нормально, почнуться серйозні проблеми. Або щось гірше. Тож він обирає слова дуже обережно, щоб не поранити Лілю й не відштовхнути.

— Гарне? — Лілія фиркає. — Я недостатньо жіночна. У мене чоловічі плечі. Я міряла, дупа менша, ніж плечі. І руки масивні, пальці-ковбаски. Моє тіло схильне до повноти, тож треба трошки тримати рот на замку.

Платон беззвучно скиглить від розпачу й сідає на стілець. Батько дозволив йому зайняти найбільшу кімнату на другому поверсі й облаштувати її так, як він хоче. Тут є все: манекен, дзеркало на півстіни, столик із косметикою, сервант з перуками за скляними дверцятами, щоб було видно. Платон навіть забрав з батькового кабінету старий письмовий стіл — той завжди був завалений чашками недопитого чаю, тарілками, серветками і ноутбуком, з якого зараз грає плейлист Лілії.

— У тебе класне тіло, а ти намагаєшся його зламати, висушуючи себе до кісток.

— Легко казати, коли ти від природи худий, із тими своїми стирчачими кістками й рельєфом, — Лілія теж фиркає. — Легко так думати, коли ти не дивишся на їжу й не бачиш у ній цифри, не думаєш, куди вони ляжуть: у живіт? У боки? Чи ноги стануть ще масивніші? Це ж точно прикрасить мене у вузьких джинсах! — вона відчайдушно махає рукою в бік Платонових речей й ляпає бутербродом об тарілку. — Ти цього не розумієш, бо ніколи через це не проходив. Тобі ніколи не казали, що в тебе жирні пальці чи… малі груди. Тобі ніколи не треба було бачити в дзеркалі не себе, а самозванця.

— Ліліє… — голос Платона наповнюється жалем, але вона одразу його відмахує. — Неважливо, що говорять інші. Чи думають. Ти гарна. І виглядаєш прекрасно.

— Ти кажеш так, бо нічого не знаєш, — огризається Орис, перетворюючи Платонові спроби бути на одній хвилі на війну.

— Тоді поясни. Я хвилююся за тебе, — намагається сказати Платон. — Бо те, що ти робиш, тобі шкодить.

Лілія висока, але тендітна: м’язів майже немає, жиру — тим паче. Вона надто легка для норми, і вони обидва це знають. Платон мовчки підіймає на неї очі. Лілія відводить крижаний погляд убік і ковтає з сорому.

— У мене немає анорексії чи якогось іншого розладу…

— Поки що, — відрізає Платон.

— Тож усе нормально, і тобі не треба хвилюватися, — сором’язливо бурмоче Лілія. — Я сама про себе подбаю. Це не твоє…

— Окей, окей, я зрозумів, — Платон сердито кидає повідомлення й знову впирається поглядом у її обличчя. — Якщо ти не хочеш пояснювати, я розумію. Але не удавай, що це нормально. Нам готують вечерю, і я тебе не відпущу, поки ти не з’їси все.

— Платон.

— Ліліє, ти маєш їсти нормальну їжу. Гаразд. Хочеш гарне тіло? Тоді займайся спортом і, господи, їж.