Страх, з яким я зустрічаюся віч-на-віч

Дем’ян усе ж вмовляє Платона лишитися, так ще й натягує на нього білу футболку замість такої ж білої сорочки. Ніби є сенс міняти біле на біле? Але Дем’ян усміхається так широко, коли Платон відтягує тканину від грудей, що, певно, воно було того варте.

Щоправда, Платон не випускає телефон із рук. Він сподівався побачити повідомлення від Лілії, що вона вже прийшла. Дівчина не могла просто так вислизнути з дому: її батьки ще сиділи у вітальні. Платон хотів би провалитися крізь землю, зникнути або хоча б сховатися від чужих очей, але точно не переживати свою першу вечірку на самоті.

Технічно він же з Дем’яном, але його проблеми з довірою не дають відчути, що хтось на кшталт Дем’яна справді хоче бути поруч. Тому Платон кожну хвилину чекає, що зараз щось станеться. Типу хтось викупає його в свинячій крові, й він стане новою версією Керрі. Хоча, якщо чесно, червоне на білому виглядає непогано.

Та й важко назвати це вечіркою. Частина підлітків сиділа за столом на кухні й грала в «Монополію». Інша частина курила на веранді. Ще хтось просто говорив у вітальні. Тут не було танців, але звучала музика. Підлітки просто зібралися, щоб провести час разом, але ж Платон не знав, як діяти під час соціалізації.

Якимось чином він дозволив Дем’янові затягнути себе в саме серце активності й на хвилину стати центром уваги. На хвилину, яка для Платона тягнулася вічність.

Людей не так вже й багато. Кілька дівчат розливають пунш по склянках, теревенячи ні про що. Є ще компанія хлопців, які ходять із Платоном на музику (і з Дем’яном, але той з’являється лише на контрольні). Вони грають у твістер посеред вітальні. Можливо, Платон уявляв «місцеві вечірки» як галасливий натовп п’яних підлітків, але так йому подобається набагато більше.

Дем’ян вправно дістає з внутрішньої кишені куртки пачку цигарок і одну засовує собі за вухо.

— Ходімо надвір, — пропонує він, коротко ляскаючи Платона по плечу, ніби того треба вмовляти, і прямує до скляних дверей у двір.

У родини Романа є басейн, маленький сад із лавкою та безкаркасними кріслами різних кольорів. Усе облаштовано під типовий день з шашликами, навіть великий мангал-піч збудований на краю садиби. Дем’ян далеко не йде: лишається на широкому ґанку, який від останніх променів сонця прикривають зелені річки листя, що обплітають увесь фасад будинку.

Він сідає на дерев’яний стілець біля сходів, що ведуть до басейну й саду, і показує на схожий плетений диван поруч. Кладе цигарку на кінчики пальців лівої руки, ляскає по них правою долонею: та робить сальто просто йому в рот. Платон мимоволі всміхається й теж сідає.

— Вау! — з боку дверей долинає голос Павла. — Коли ти так навчився?

Чорний, як завжди, живий і веселий, широко усміхається й підморгує Платонові, ніби вітається — хоча вони й так уже сьогодні перетиналися кілька разів.

— Буквально щойно, — Дем’ян самовдоволено посміхається й підпалює цигарку, прикриваючи долонею полум’я запальнички. — Вийшло ж круто?

Павло підіймає два великі пальці вгору, а Дем’ян легенько штовхає Платона, мовляв: «підтвердь». Платон киває, швидко відводячи погляд на ґанок, обплетений лозою з великими синіми квітами, схожими на медуз. Справжньої веранди тут ніби й нема, але якийсь плющ теж захоплює будівлю — без квітів, щоправда. Схоже, такий ландшафтний «шик» типовий для Сяйва. Для заможних родин, звісно.

Павло плюхається поруч із Платоном і кладе руку на спинку дивана, переводячи погляд із одного хлопця на іншого.

— Де вас носило? — питає з ентузіазмом. — Роман так матюкався, коли зрозумів, що ви не принесете посуд. Він такий дивний, коли лається. Усі ці манери, виховання, пальці вєєром, а тут такі грубі слова з його маленького ротика.

Павло сичить, як змія, і Дем’ян фиркає, опускаючи очі. Вії, одна за одною, прикривають погляд, блищать у призахідному сонці, як магія. Платон ні біса не знає про закляття, але в ту мить його просто зачарувало.

— Ми грали на Xbox, — перебиває Платон. Лице Павла округлюється, ніби він сказав щось зайве. Він повільно переводить здивований погляд на Дем’яна, той закочує очі й вся «магія» зникає. — У ту гру про супергероїв.

— Чорт, так оце що робить Демо, коли зникає з натовпу на вечірці, — Павло бурмоче, й тут же отримує по коліну. — Він завжди не допомагає, а йде кудись…

І ще один стусан.

— Я мив салат! — огризається Дем’ян.

— І сендвічі робили, — додає Платон, стаючи на його захист. Це не те, що він планував сказати, але слова зриваються раніше, ніж він встигає подумати, як відреагує Павло.

— О, диви, він тебе захищає, Демо! — Павло криво усміхається й штовхає Платона в плече. — Ти єдиний, хто захищає цю жопу. Він не заслуговує ні краплі співчут…

— Замовкни, Павле, — на ґанок виходить Жасмін, виляючи стегнами й зловісно цокаючи язиком. Але одразу ж усміхається й легенько плескає Павла по щоці. — Він не єдиний, хто цю жопу захищає.

До стилю спілкування цієї дівчини Платонові ще треба звикнути. Він спеціально стежить за реакцією Павла й Дем’яна на її рухи та міміку, але вони навіть не здригаються й не кривляться — як хочеться зробити йому.

— О, як я міг забути нашу місцеву Медузу Горгону, — бурчить Павло, а Жасмін незадоволено гарчить через плече.

Вона сідає Дем’янові на коліно так, ніби робить це щодня. Дем’ян навіть не дивиться на неї: просто піднімає руку, даючи їй сісти, і потім кладе ту руку їй на стегно. Дим від цигарки заплутується в її довгому волоссі, поки Дем’ян робить останню затяжку й тушить недопалок в попільничці на перилах ґанку.

Міна була неймовірно гарною. Пухлі губи, грецький ніс з пірсингом, довгі закручені вії та ідеальна фігура, якою вона хвалилася, одягаючи все приталене та відкрите. Її шкіра була медовою та світилася, а шлейф східних прянощів тягнувся за нею, коли вона проходила повз. У неї точно було східне коріння, але Платон не планував питати. Взагалі не хотів говорити з нею.