Мені просто треба час та місце, щоб прийти

Павло заходить у дім Романа без стуку, навіть взуття не знімає. Просто проходить через великий хол у їдальню, звідти прямо на кухню, поки Платон плететься за ним.

Дім Романа великий і розкішний. Такі часто фігурують у фільмах про багатих людей. Просторі кімнати, високі стелі, антикваріат та свіжий запах квітів. Платон майже певен, що в передпокої бачив те дзеркало з гримерним столиком (хто взагалі зараз купує гримерні столики?!) і воно, напевно, коштує як його річна оплата за навчання. Хоча Платон і раніше здогадувався, що Роман із дуже заможної родини. Це було видно по його манерах: у цьому місті його сім’ю, видно, вважали місцевою «елітою».

На тлі натюрмортів у золотих рамах на кухні Павло у темному світшоті виглядає ультрасучасно.

— Ромчику, я не сам, — голосно каже Павло й обертається до Платона з усмішкою.

Платон силою переводить погляд від полиці з безглуздими тарілками. Єдина думка, що прошиває його голову: ще не пізно втекти й удати, що його тут і не було. Роман Данько — капітан шкільної футбольної команди. Він точно не та людина, до якої Платон може завалитися додому й, широко посміхаючись, простягнути руку для дружнього рукостискання.

Роман повертається до Павла з радісною усмішкою, обіймає його, а потім (усе ще посміхаючись) дивиться на Платона, здивовано підіймаючи брову. Вираз обличчя не змінюється: не роздратування, не злість, як Платон очікував. Просто коротка здивованість. Коли Роман відпускає Павла, то одразу простягає руку Платонові.

— Роман Данько, приємно познайомитися. Ласкаво прошу, — каже він.

Платон стискає його долоню надто міцно. Роман обережно вивільняє руку.

— Платон Яр. У вас дуже затишно, — чемно каже він і чує невдоволене фиркання від Павла.

— Та перестань бути таким притомно вихованим. Ми ж усі бачили, як ти ледь не вмер від страху з тієї шафи в коридорі, — Павло усміхається, підкидаючи яблуко, яке щойно взяв із кошика на кухонному острові.

— Це гримерний столик, Павлусю, — Роман невдоволено схиляє голову набік.

— Сральний столик. Моторошний капець. Як ти взагалі виріс у такому місці? — Павло підвищує голос, але Роман сміється й хитає головою.

— Є така штука, як антикваріат. Столик, звісно, старший за мене, але батьки купили його лише кілька років тому, тож я живий, дякую за турботу, — Роман проходить повз Павла, поплескує його по плечу й відкриває холодильник, заглядаючи всередину.

Платон обпирається на стільницю й мудро мовчить, не встряючи в їхню дружню перепалку. Сенс в словах Павла був. Будинок Романа був надто сучасний з напічканою технікою, але при цьому старий з натяжними стелями, вбудованим контурним світлом та дерев’яними меблями.

— Б’юсь об заклад, хтось помер, коли дивився у те дзеркало. Ти бачив, як воно спотворює? Кутики рота на різній висоті, коли я туди дивлюсь, — Павло продовжує бурчати, і навіть Платон уже усміхається, забуваючи про напругу перших хвилин у цьому домі.

— А ти впевнений, що це не столик винен, а просто в тебе пика крива? — Роман тихенько хихикає й дістає з холодильника щось на кшталт хумусу, але явно домашнього. — Замовкни вже й поріж хліб.

Сказав різко, а потім повернувся до Платона з ввічливою усмішкою в кутиках губ.

— Платоне, допоможеш Павліку?

Роман киває на тарілку, прикриту серветкою.

— Звісно, — одразу відповідає Платон. Роман передає йому столовий ніж.

Павло забирає собі білий хліб, а Платонові віддає житній. Вони ділять велику дошку й ріжуть усе на скибки. Павло наспівує щось, похитуючи головою, а Платон крадькома оглядає простору кухню: вона надто стерильна для приготування їжі, зате ідеальна, щоб розтинати тіла. Жодної порошинки, жодної плями соусу. Фрукти натерті до блиску, усе накрите білосніжними серветками, і тільки вони з Павлом створюють на стільниці хаос у вигляді дрібних крихт.

— Нагадай мені, нахріна ми втрьох ходили в магазин, але тільки я маю заносити всі пакети й ще й вирішувати, що купувати. Чому тільки я?! — голос Дем’яна не стільки злий, скільки буркотливий. Він ще застрягає десь біля дверей, але з кожною секундою стає гучнішим.

Платон кам’яніє й відчуває, як накочує паніка. Йому треба піти звідси до того, як… Дем’ян заходить на кухню й одразу кидає пакети з покупками на підлогу.

— Я пішла з тобою, бо з усіх вас тільки в мене є можливість купити алкоголь, молокососи, — одразу слідом за Дем’яном заходить висока дівчина з темним волоссям. Воно зібране у високий тугий хвіст, а в руках — дві пляшки білого вина. — Дівчатка взагалі-то не повинні тягати тяжке.

Вона проводить пальцями під підборіддям Дем’яна, ніби він домашній кіт, і солодко посміхається. Пляшки дзенькають одна об одну, і вона ставить їх на стільницю, перш ніж відчинити холодильник.

— Хто сказав? А як же рівність, Жасмін? — Роман підморгує їй, а вона цокає язиком, змушуючи його замовкнути. — А як щодо…

— Альтруїзм теж важливий, Данько, — у кухню заходить ще одна дівчина; на руках у неї білий пухнастий кіт, і вона чухає йому животик. Платон уже бачив її на німецькій — вона завжди сидить за першою партою. Вона ж була поруч із Дем’яном, коли той прийшов займатися в бібліотеці. — Дем’ян допоміг нам не тому, що ми жінки, а тому, що ми слабкі.

— Слабкі? — Павло відверто хихикає, дивлячись на неї. — Та ти Романа одним хуком поклала, коли він спробував прочитати, що Андрій тобі написав.

Дівчина відпускає кота. Той одразу кидається до пакетів із їжею, шарудить ними. Дем’ян намагається відлякати тварину, але кіт невдоволено шипить, і Дем’ян відскакує, бурмочучи лайку під ніс. Прибрати кота може тільки Роман — він підхоплює його й відносить в іншу кімнату. Смарагдові очі блискають злістю.

— Чого ця потвора біла, як янгол, якщо вона — чистий продукт зла? — бурчить Дем’ян.

— Те, що він тебе не любить, ще не робить його злом, — захищає кота Жасмін.

— Він нікого не любить, крім тебе, Каті, Павла і Ромчика, — Дем’ян усміхається криво, підходячи до неї так близько, ніби зараз вкусить за ніс, але вона лише схрещує руки на грудях і не ведеться на провокацію. — Є зв’язок, як думаєш?