Прости підійди та сідай поруч зі мною

Дверцята шафки з гуркотом зачиняються просто перед носом Платона, і він відскакує ніби від бризки окропу. Металевий ляскіт “сейфу” проноситься по шкірі не звуком, а вібрацією. Лілія махає перед його обличчям довгими пальцями з чорним манікюром.

— Тебе не впізнаєш, багатим будеш. Поки не обернувся, здавалося, що ти сьогодні норміс, — Лілія підозріло оглядає Платона. — Ти цей… Алекс із «Механічного апельсина»?

Платон схрещує руки на грудях. Він не любив Кубрика, але йому подобається саме цей костюм. Простий, але показовий. До того ж, це був іронічний вкид від нього — дивіться, ви можете бойкотувати мене як реліз цього фільму, але я нікуди не дінуся. Хоча Платон не був Алексом, і ніколи б не зміг ним стати. Ультранасилля та ненависть до всього — не те що притаманні його натурі. Тож він тільки й може робити те, щоб косплеїти таких персонажів.

Ліля не поважає його вибір і хитає головою. 

— Я проти того, ким був Алекс, — виправдовується Платон.

— Ти в курсі, що головний герой говорив суржиком англійської та російської?

— Ні, — з затримкою, але Платон визнає. Він не дивився фільм. Не читав книжку. Тільки Вікіпедію. І не пам’ятав, щоб там про це згадували, або ж він до цього не дійшов. — Мені просто подобається…

— Як це виглядає, ага, — Ліля цокає язиком. — Мистецтво така штука, що його неможливо сприймати без контексту. Не випадково людина, яка відрізнялася жорстокістю, говорить російською, знаєш. Дивись, не зроби косплей ще й на це.

— Якщо я змию макіяж, то буду виглядати нормально. Хочеш? — Платон втирає рукою вії на нижньому повіці. Лілія гмикає на його спробу і хитає головою.

— Неважливо, що хочу я. Було б круто, щоб ти трішки краще вливався у сенси того, що одягаєш, — перш ніж Платон встигає щось сказати, дівчина переводить тему. — Де ти був?

У тоні досі чується невдоволення, але Платон розуміє: після інциденту вона хвилювалася за нього.

— Як тільки я дізналася, що сталося, одразу пішла шукати тебе, але… ти просто зник. І на дзвінки не відповідав! Я ще годину чекала на тебе біля школи.

— О, вибач, — Платон випускає напруження зітханням і трясе телефоном, приєднаним до павербанка. — Розрядився, повідомлення я побачив тільки зранку. Був зайнятий. Батько…

— Розлютився? — тепер Лілія справді налякана. — Він кричав на тебе? Тебе покарали за ту бійку?

Платон невдоволено гмикає. Яр Григір Анатолійович міг здаватися суворим, але з Платоном завжди був мудрим і добрим. Як справжній батько — а не як чоловік, який усиновив якогось підлітка зі «спільними генами». Григір був відсутній у житті Платона більшу частину життя, але не грошима. По правді кажучи, його рідний батько утримував всю їхню родину, а мати відмовилася пускати Платона в гості до нього. Тож після її смерті спілкуватися з Григіром стало легше, але Платон досі так і не змирився, що батько через суд домігся проживання сина з ним, а не з сестрами. 

— Тато сказав наступного разу бити сильніше, — Платон відповідає з кривою усмішкою.

Лілія несподівано сміється. На перший погляд, Платон ніби пожартував, але Ліля знала цей присоромлений погляд: це була чиста правда. 

— Він знає, що мене цькували, тож тепер пишається, що я зміг за себе постояти.

— А як же зламаний ніс Ярослава? Цим теж пишається?

— Тато вже відправив його родині кругленьку суму вибачень у доларах. Тож не думаю, що вони звернуться до поліції. Та й школі — привіт, Павле — зайві проблеми ні до чого. Вони й так отримують від мого батька величезні дотації, щоб я тут залишався…

Яр стукає Лілію по плечу, коли вона відволікається на Павла. Він просто проходить повз, а у неї щелепа вже десь на підлозі.

— Привіт, Платоне, — усміхається Чорний та йде далі.

— От тому я й упевнений, що скоро мене відмудохають якісь мудаки, але я також знаю, що витримаю це з гідністю, — Платон посміхається, поправляючи накладну вію на щоці: знімає її повністю. — У мене ще й електрошокер є, він так круто іскрить… Ліля?

Платон тривожно дивиться на подругу: та переводить погляд то на його очі, то на рот, і в її погляді усе ще той самий відсторонений, заціпенівший вираз.

— Ти… щойно… привітався з Павлом? — її голос зривається на останньому слові, і кілька людей здивовано обертаються.

Платон не забув, що у Лілі краш (без взаємності й по-підлітковому божевільний) на Павла Чорного. Якщо чесно, це було єдине, про що він думав, коли сидів у машині Павла (хоча ні, він узагалі забув, де знаходиться, коли пальці Дем’яна перебралися йому у волосся, а глибокий голос лагідно сміявся).

— Е-е… так. Нічого особливого, — про всяк випадок Платон виставляє долоні перед собою, захищається, відчуває необхідність терміново знайти виправдання, доки Лілія не придушила його. — Павло врятував мене вчора. Підвіз додому.

— Додому?! — Лілія запинається. — І ти нічого не сказав мені? Досі?

— Ну… виявилося, ми майже сусіди, тож йому було по дорозі, — Платон і далі виправдовується. Хоча не повинен був би.

Рятує його шкільний дзвінок, і він ще ніколи не радів йому так сильно.

— Я все поясню на обіді. Добре?

Він ще раз поплескує Лілію по плечу й мчить до класу швидше, ніж будь-коли — ніби й справді дуже хоче там опинитися.

⋯⋯ ✰ ⋯⋯

До обіду Платон мав щонайменше кілька годин, щоб придумати, як подати Лілії всю інформацію, і яким соусом приправити. Брехати не збирався, просто не знав, як підібрати слова. Міг сказати, що хлопці йому допомогли. Або розповісти, як Павло жартував, а Дем’ян грався його волоссям, доки не перетворив зачіску на творчий безлад. Коли настав час Х, відповідь була готова. Хоча, може, і не найприємніша, вона б не зробила Лілі боляче.

Лілія падає на їхнє звичне місце поруч із Платоном і дивиться на нього похмуро, навіть до їжі не торкається. Чекає, що він почне виправдовуватися, а не просто розповідати. Платон відчув себе на допиті. Принаймні він був не єдиний, хто перед розмовою забив голову сумнівами.