Мені не треба твоя брехлива морда біля мене

Закоханість Лілії у Павла була настільки очевидною, що Платону ставало смішно, як Ліля намагалася це приховати, а потім миттєво “палилилася”, щойно Павло опинявся в полі зору. У Лілії відкривався рот, на щоках проступав рум’янець, вона затримувала подих — і не могла відвести від нього очей, доки Павло не помічав її. Тоді Лілія різко відверталася й нарешті згадувала, що Платон теж тут, очікував уваги та розмов.

— Роман Данько влаштовує вечірку наприкінці тижня. Підеш? — коротко пропонує Лілія, відкушуючи бургер, паралельно щось підраховуючи в телефоні, а потім перемикається на Tumblr і вигрібає звідти меми, які Платон отримує вночі.

Серйозно, зранку стабільно п’ять повідомлень від Лілії, і це все картинки. Частота різна: перше може прилетіти о десятій вечора, а останнє — о п’ятій ранку. Платон не був певен, що Лілія взагалі усвідомлює, що людині треба спати. Хоча виглядає вона цілком нормально, а синці під очима — ознака її худорлявості, і нічого більше.

— Жартуєш? Уся школа мене ненавидить тільки тому, що я віддаю перевагу блискучим камінчикам замість білої футболки з H&M, — фиркає Платон, колупаючи морквяну соломку. — Вони перед вихідними залили мені в шафку кисле молоко. Я викинув усі конспекти, які там залишив. І тепер мушу тягати рюкзак, бо немає де речі покласти. Моя шафка смердить, як смітник!

У цій школі не було гардеробу. Замість нього у кожного учня був код до невеликого сейфа. Туди міг вміститися стандартний шкільний рюкзак чи спортивний інвентар. Футболісти для цього і використовували нішу. А от інші залишали книжки чи конспекти. Платон так і робив, але тепер навіть спортивки були завжди з ним.

— Використай мою шафку, — пропонує Лілія.

— Щоб вони і її рознесли? Не дурій, — Платон хитає головою. — Рюкзак, звісно, не варіант, з моєю курткою тим паче але я якось переживу.

— Розкажи директору, що роблять футболісти, — пропонує Лілія. — Або Юлію. Він зможе вплинути на них анонімно.

— Мій досвід підказує, що вони не допоможуть. Над мною знущалися двічі у двох різних школах. Жодного разу адміністрація не втрутилася, — пирхає Платон і різко ставить пакетик соку на стіл. — Якщо я хочу їх зупинити, то доведеться вирішувати все самостійно. Навіть якби школа щось і зробила, ці бики знайшли б, як залякати мене ще сильніше, і… стало б тільки гірше. Якось переживу. Щось придумаю.

Лілія невдоволено бухтить під ніс. До них час від часу підходили люди: привітатися з нею і дивитися на Платона так, ніби його не існує. Це ж відомий факт: один погляд на нього перетворить їх на камінь. Може, ця думка й наштовхнула його колись перевдягнутися в Горгону Медузу. Кумедно, бо Платона важко не помітити в блискучому рожевому костюмі, який відкидав світло на стіни так, ніби їдальня перетворилася на дискобар, але люди вперто його ігнорували.

— Лілю, чому ти зі мною спілкуєшся? — обережно питає Платон. Ліля напружується від його питання і стає серйозною. — Тебе в цій школі приймають. Ти могла б мати… нормальних друзів. А не тих, що принесуть тобі купу проблем. Те, що ти терпиш насмішки через мене… Я ж тягар.

Лілія ображено пирхає і зупиняє Платона, щоб він не сказав ще більше дурниць.

— Ти не тягар. І ти нормальний. Це вони не нормальні, — говорить вона, але з цим важко погодитися. — Ти сміливий і чесний. Половина людей тут не знає, як це. Тож навіть не думай, що ти захистиш мене, якщо відштовхнеш. До того ж я розумію, як це. Коли ти стаєш центром булінгу.

Лілія завжди сяяла, як сонце, але тут ніби згасла: замкнулася і похмуро втупилася у дощовий день за вікном. Вони з Платоном не говорили про те, що сталося з нею до його появи у цій школі. Проте стало ясно, що і Лілії дісталося від місцевих хлопців. Напевно, у неї краще вийшло вибороти собі місце під сонце. Але якою ціною?

— Ти вже це переживала? Цькування?

— Я теж була новенькою, як і ти, — Лілія хмикає, знизує плечима. — А потім… потім, вони почали розповсюджувати про мене чутки. І фото.

— Що?.. — у Платона провалюється серце. Лілія помітно ламається від небажання казати й стає сумною. — Ти не повинна мені розповідати, якщо не хочеш.

Плечі Лілі опускаються. Вона хитає головою. Три секунди назад вона підтримувала Платона, а тепер і сама цього потребувала. Платон погладжує її по спині й Ліля тихенько видихає “дякую”.

— Як тільки я сюди прийшла, — починає вона невпевнено, але потім різко збирається і промовляє слова крізь силу. — Дехто одразу почав копати про моє минуле. Я переїхала сюди з мамою, коли батьки розлучилися. Мій старший брат залишився з ним. Тож вони знайшли його сторінку, потім сторінку моєї мами та побачили мої дитячі фото. Вони почали казати, що я транссексуал. Бо мої батьки одягали мене в речі старшого брата. Футболісти захотіли це перевірити. Ярослав почав до мене залицятися. Я ще тоді не знав про ці чутки, тож навіть не подумав, що у нього є якийсь мотив. Та й не думаю, що хтось мені сказав би.

— Мені шкода, — Платон обіймає дівчину за плечі. Шум в їдальні був такий сильний, що їх би ніхто не почув, але по вигляду було зрозуміло, що їхня розмова не для чужих вух.

— Їм було весело дивитися, як я закохуюся в нього, а він ламає мені серце. Ще й насміхалися… — У Лілії зазвичай слів вистачало, але зараз вона ледве їх знаходила. — Наш флірт переріс у секстинг. Він надсилав фото. Я свої. Знаю, це було тупо…

— Не виправдовуйся.

— …Наступного дня школа вже бачила всі знімки. А переписку злили так, ніби то я домагалася до Ярослава. Він підчистив наші чати, щоб воно так виглядало. Отака історія мого сорому.

— Це не соромно, — тихо каже Платон. — Мені шкода, що вони так із тобою зробили.

— Мені теж. Зате Ярослав за це заплатив, — Лілія переводить погляд на столик з футболістами. Там були восьмикласники замість спортсменів, — тож я не надто засмучуюся.

Платон видихає з полегшенням, коли кутики Ліліних губ трохи підіймаються і вона виглядає сумною, але… задоволеною. Наче згадує болючу історію, проте з щасливим фіналом.