Глава 2

Тихенько підкравшись до кабінету тата, я застигла біля дверей, які дуже до речі виявилися не до кінця закритими, й до мене долинали голоси батька і дядька:
- Про яку службу в розвідці може йтися? Ти про що, Вернере? Айнур вже двадцять два роки і їй час виходити заміж! А якщо її зараз випустити за межі нашої зграї, а тим більше в інші світи, то після цього я точно не зможу на неї хоч якось вплинути, - сердито промовив тато.

- Не хочеться тебе засмучувати, брате, але ти, на мою думку, ніколи особливо і не мав впливу на Айнур, - сказав дядько, і я не змогла стримати посмішки після цих слів.

- І, до речі, все це не без твоєї допомоги, Вернере! - дорікнув його батько.

- Не сперечатимусь. Можливо, я іноді її занадто балував. Просто мені хотілося хоч якось відволікти її від втрати матері.

Після цих слів повисла гнітюча тиша... У цей момент ті, хто перебували в кімнаті, і я разом з ними, згадали мою маму - ту, яка загинула, коли мені було лише два роки за трагічних обставин.

- У будь-якому разі я проти того, щоб вона служила у розвідці! –промовив батько.

- Дернере, ти ж розумієш, що це не вихід: насильно видати її заміж і замкнути у чотирьох стінах? Вона тобі цього ніколи не пробачить. А головне: ти думаєш, що вона буде при цьому щасливою? - навів сильний аргумент дядько, як завжди застосовуючи свій дипломатичний талант.

Почулося важке зітхання батька - це хороша ознака, значить він почав вагатися... Після довгої паузи тато з іронією вимовив:

- Дуже сподіваюся, що коли у тебе з'являться свої діти, ти не зміниш своїх поглядів у питаннях їхнього виховання.

- Упевнений, що ти не даси мені цього зробити, - сміючись, сказав дядько і продовжив. - Так що, вирішено? Я оформляю Айнур на службу?

Чекаючи на відповідь батька, я навіть дихати перестала.

- Оформляй. Тільки жодних ризикованих спецзавдань! - повчально промовив мій батько.

- Не хвилюйся, адже ти знаєш, що я нікому не дам образити свою племінницю. Тому їй доручатимуться лише нескладні та безпечні спецоперації.

Злякавшись, що в цей момент можу занадто голосно озвучити свою бурхливу радість, я почала повільно відходити від дверей.  Уже зробивши кілька кроків у бік своєї кімнати, почула таку репліку:

- Ну що, ти перший її привітаєш чи я? – сказав дядько.

- Айнур, іди сюди! Чи ти серйозно думала про те, що ми не знаємо, що ти підслуховуєш нашу розмову? – з нотками сарказму промовив тато.

Від несподіванки я втягнула шию і завмерла на місці, сподіваючись, що від цього стану невидимою. Але, ясна річ – це не спрацювало, бо з-за дверей почувся незадоволений голос батька:

- Іди сюди, або я можу змінити своє рішення!

Ось тут мене вже не потрібно було просити двічі. Більше ні секунди не зволікаючи, я відчинила двері кабінету і радісно скрикнувши: «Дядьку Вернере!», кинулась йому на шию.

- Привіт люба! - міцно обійнявши мене, сказав він.

Хоч мій батько та дядько близнюки, але вони абсолютно різні. Я, безумовно, люблю свого тата, але мені з ним завжди було дуже складно порозумітися, зате з Вернером ми розуміємо один одного з півслова.

- Ти справді, візьмеш мене на службу? - все ще не вірячи своєму щастю, спитала я.

- Візьму, тільки тобі доведеться навчитися підслуховувати так, щоби це було непомітно, - підморгнувши, відповів мені дядько.

І я посміхнулася йому у відповідь. А за спиною почулося, як тато нервово втягнув повітря. Дядько, глянувши через моє плече, тихенько шепнув мені на вухо:
- Тобі, до речі, варто подякувати своєму батькові. Без його згоди - не бути тобі розвідницею.

Не поспішаючи, обернувшись, я нарешті глянула на тата: він, схрестивши руки на грудях, спостерігав за нашою ідилією.

- Дякую, тату. - сказала я і підійшовши до нього, цьомнула в щоку.

- Немає за що. Але пам'ятай, не виконуватимеш настанови Вернера - повернешся додому.

В іншій ситуації, я б приречено закотивши очі, відповіла щось їдке, але зараз вирішила не випробвувати долю і тому просто відповіла:
- Добре, тату.

Батько оцінив моє зусилля над собою: спочатку він здивовано підняв брову, мабуть, не вірячи своїм вухам, а потім, глянувши на брата, промовив:

- Можливо, ти мав рацію, Вернере, і служба піде їй на користь.

- Ось бачиш! – гордовито відповів йому дядько.

- А тепер іди, Айнур, нам треба обговорити з Вернером результати спецзавдання, виконаного агентом «Аметис».

- Слухаюсь! - продовжуючи дивувати свого батька, викарбувала я і покинула кімнату.