21. Лавина з гір.

-Я тут збожеволію, - тихо сказала Настя. Вони із Альфією знаходилися у вісімнадцятій камері вже понад добу. Без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом. Щоправда, для тих, хто вже знаходився тут, вони й були таким зв’язком, - старі бранки були здивовані, що новенькі знали, як кого звати. Але, вислухавши усю історію, зажурилися. Усе це означало: шансів, що для них щось зміниться на краще, немає. Якщо вже ті, хто намагався допомогти, самі приєдналися до них… Щодо новеньких, їм на собі доводилося випробовувати те, про що раніше лише чули. Їм відразу дали зрозуміти, що поступок не буде. Їсти хотілося усім, а, якщо відмовляться відразу двоє, це означатиме – два дні без їжі…

Був ранок. Тільки-но до камери заштовхнули після чергового «відпрацювання» Наталю Лобову, заарештовану дрібну хабарницю. Вона знаходилася тут вже кілька місяців, і втратила здатність плакати. А тепер відчинилася «годівничка», у якій було видно обличчя баландера.

-А ну, дівчата, їсти хочете? О, та тут новенькі? А показати нічого не хочете? От ти, чорненька! – Він показав на Альфію. Співкамернці зашикали, і довелося виконати вимогу. – А смачненького хочете..?

Через півгодини подруги сиділи поряд на ліжку та розмовляли пошепки, щоб не почули інші.

-Як ти … могла? – спитала Настя. – Що тобі Алі скаже..?

-Ще треба, щоб в нього з’явилася така можливість. – На обличчі Альфії з’явилося щось схоже на посмішку.

-То ти що, підеш..? – Настя не закінчила, але усе бло зрозуміло. Вона ще не могла збагнути, що й над нею нависла така ж загроза.

-В нас з Алі давно домовлено, - пояснила Альфія. – На випадок чого … це ж бізнес, усе може бути… Він сам мені завжди казав: якщо викрадуть, щоб вижити, виконуй усе, крім … найгіршого. Розумієш? Щоб протриматися… Поки прийде допомога.

-Яка тут може бути допомога? – Настя швидко зневірилася, потрапивши до пастки. Альфія подумала, чи буде та продовжувати роботу у фонді, коли вони виберуться звідси? Та відповіла:

-А ти гадаєш, нас тут залишать? Ти знаєш, хто такий мій чоловік, і які в нього родичі. Та ти бачила цього Бурсака. Невже ти віриш, що … вони нічого не зроблять?

-Я не знаю, що вони можуть зробити, - знизала плечима Настя. – Ми ж тут за рішенням суду, а не просто так… Хіба що … віддадуть їм Таню та Єву? Але тоді … ким будемо ми? Та й нас не випустять після цього, лише звідси заберуть. – Та подумала: хоча й це вже буде непогано…

-Еге ж, за рішенням, щодо нас навіть формально порушили усе, що можна. Ми для них проходимо по одній справі, а отже, не повинні знаходитися у одній камері. Ти розумієш, що це означає? Вони пішли ва-банк. А щодо … наших… Якби вони хотіли віддати … тим… Таню з Євою, це можна було б вже зробити. Ми б тоді були у загальній камері, але вони не зроблять цього. Я не знаю, що вони придумають. Але … вони знають, скільки часу в них є … до найгіршого. Чи в нас… Бо цей Недобоженко сам сказав. Ти ж чула… Я певна, вони щось придумають. Нам треба протриматися, - повторила Альфія.

-Ти дійсно віриш у це?

-Це не віра, це впевненість. Та розрахунок.

-Хотіла б я бути такою впевненою… - протягнула Настя. Альфія лише подумала: так що ж тобі заважає..? Із Настею вона дружила давно, ще до свого весілля, та добре знала, що в тієї немає такого твердого характеру, як в неї самої.

Тетяна нервувалася, сидячи у мікроавтобусі із логотипом Першого банку Каластану. Так, їй усе пояснили, так, вона дала свою згоду на участь у цій операції. Вона повірила цим людям, але десь у глибині душі ворушився черв’ячок сумніву: врешті-решт, вона для них – ніхто, на відміну від Насті та Альфії…

-Нервуєшся? – тихо спитав Олександр Пивоваров, що сидів поряд. Він був перевдягнутий у форму охоронця банку, як і двоє спецпризначенців з Чечні. На щастя, за зовнішністю відрізнити чеченця від представника одного з народів Каластану було неможливо, та й «власних» чеченців там вистачало. У другому такому ж мікроавтобусі у майже такій самій компанії сиділа Єва.

-Дуже, - зізналася вона.

-Не хвилюйся. Ми їдемо не для того, щоб програти… З тобою усе буде гаразд. – Він посміхнувся. – Я прослідкую.

Мікроавтобуси в’їхали на територію напівзруйнованого, давно непрацюючого заводу. Саме тут призначив зустріч для передачі «товару», як назвав він Тетяну та Єву, полковник Недобоженко. Треба було лише чекати.

Ті, з ким повинна відбутися зустріч, теж приїхали на мікроавтобусі, чорному «Фольксвагені» із тонованими вікнами.

-Дуже добре, - сказав Пивоваров. Саме він керував цією частиною операції.

-Чому? – спитала Тетяна. А він узяв портативну рацію та сказав:

-Готуємось. Їх не більше п’ятьох.

-Чому? – повторила Тетяна.

-У їхньому автобусі вісім місць. Один – водій, - пояснив Олександр. – Ще два вони приготували для вас. Залишається п’ять… Навіть, якщо більше, - нічого страшного. Так, зараз виходимо. Зчепи руки за спиною. Хай для них виглядає так, ніби ти у кайданках, розумієш?