18. Межа розуміння.

-Одноповерховий будинок треба було купувати! – пробурчав Влад. У приватній клініці йому видали чи то тростину, чи то милицю, - він не знав, як правильно це назвати, із руків’ям та підставкою, яка становила підпору для передпліччя. Ходити так можна було, але підніматися та спускатися сходами було тим ще задоволенням. Але Марьям вже звикла до того, що у подібні моменти в нього проривається почуття чорного гумору. Та відповіла:

-Знав би, що будеш кульгати, - соломки б підстелив!

-Ось тобі, до речі, різниця: якби у державну лікарню поїхали, то за цією паличкою тобі довелося б мене везти самій. А тут усе дали на місці. Не кажучи вже про якість…

Перелому ноги, на щастя, в нього не було. Зате була травма зв’язок, як пояснив лікар, неприємна та така, що може вивести з ладу на приблизно такой же термін. Влад же у відповідь нагадав про адмірала Ісакова, який, коли лікарі сказали, що після поранення ногу врятувати не вдасться, сказав: «Врятуйте мені голову!». Після чого служив на флоті ще багато років. Марьям, що стояла поряд, сказала тоді, що не хоче про таке навіть чути, але він важав, що теж працює головою… А тепер вони сиділи у вітальні, у зручних кріслах. Після того, як лікарі встановили, що ж в нього з ногою, та наклали жорстку пов’язку, як назвав це сам Влад, - яким би не був науковий медичний термін, - він не побажав залишатися у палаті, та Марьям привезла його додому.

А тепер, зранку, можна було поговорити й про серйозні речі.

-От скажи, навіщо ти на нього кинулася? Я ж тобі кричав: біжи звідти!

Марьям подивилася на нього, як на божевільного.

-Як я могла тебе там кинути? Що б зі мною було після цього..?

Вона має на увазі, що не може без нього жити? Якщо так, то це, звісно, приємно, але… Чи все ж – традицію хасанійців, та боїться, що її таки вб’ють, якщо його не буде поряд через будь-яку причину? Але не зараз же з’ясовувати це… Були важливіші речі, які треба було обговорити.

-А чому ти гадаєш, що їм саме я був потрібен? – спитав Влад.

-А хто ж? – у голосі Марьям було щире здивування. – Не я ж… Кому я потрібна?

-Ти забуваєш про вибух… До того ж, як ти бачиш, я живий, хоча мене збили з ніг. І нічого не заважало добити. Хоч замість наступити на коліно – вдарити по голові. Хоч застрелити. Але в мене не вистрілили жодного разу, а от в тебе – двічі. На щастя, не влучили…

-Бо ти йому завадив…

-Зробив, що міг. Потім він поцілив у охоронця…

-І ти йому оплатив швидку…

-Й лікування оплачу теж. Він, врешті-решт, через нас постраждав, як і Сергій… Хоча на вулиці не був зобов’язаний нам допомагати. Його зона відповідальності – лише будівля… Але справа не у тому. Поліція, звісно, не повірить. Але мені так здається, що вбити хотіли саме тебе. Знову. Іншої причини, чому мене не застрелили, я не бачу.

-Але усе це було … якось так незграбно!

Влад замислився. Вона була права. Напад було організовано непрофесійно. Або так лише повинно було здаватися?

-Я не мав часу замислюватися, лежачи на землі, - посміхнувся він. – А тобі, можливо, зі сторони було видніше. Але для цього є два пояснення. По-перше, можливо, вони гадали, що ти підійдеш до машини одна. Тоді б усе пройшло простіше … й виглядало б, як звичайне пограбування. До речі, це теж аргумент, що чекали саме на тебе. Моя-то машина – усередині… Якби й не вийшов тебе провести – взагалі б там не з’явився, а розраховувати на це вони не могли. А по-друге, це могло бути так і задумано … щоб виглядало, як напад недолугих злочинців, які зазіхнули на твою сумочку. Можливо, вони б і машину угнали… Для вигляду. Але полювали вони саме за тобою. Власне, я ж казав, що може бути нова спроба… Але не гадав, що так скоро.

-І що ми будемо робити? – спитала Марьям.

-Думати та діяти… Як завжди. Сьогодні ми повинні ще кілька місць об’їхати…

-Але ти не зможеш сісти за кермо. Я тебе відвезу…

-Хоча б на ліву ногу наступили, можна було б на машині з «автоматом» їздити! – знову сумно посміхнувся Влад. Для керування автомобілем з автоматичною коробкою передач ліва нога не потрібна. Але це в нього знову пробився назовні чорний гумор. А потім тон Влада став серйозним. – Ні, про це й мови бути не може. Я викличу машину із водієм та охороною, у «Нафтових горах» є. Вони мені пропонували, тепер доведеться скористатися…

-А … мені що робити? Тут залишиш?

-Якщо хочеш, поїдеш зі мною. – Він знизав плечима. – Треба подумати, щоб тут охорона теж була. Поки усе це не закінчиться. – Влад знову посміхнувся. – Ніг в мене лише дві, на багато нападів не вистачить, а ти – взагалі одна!

-Як ти можеш іще жартувати… А потім що?

-А потім – летимо до Каластану. Розгадка цієї історії десь там. І паспорт в тебе вже є…

В Марьям ця ідея не викликала ентузіазму.