12. Вибухова хвиля.

-Ви вже бачили, що про вас пишуть? – спитав Євген. Він був нещодавно прийнятим на роботу молодим менеджером, якого приставили до Влада у якості особистого помічника. До речі, власної приймальні із секретаркою членові наглядової ради не належало мати.

-Якби я за цим слідкував, коли б мені було працювати? – спробував віджартуватися Влад. Але Євген був серйозним.

-Та вони з вас просто монстра роблять! До речі, з подруги вашої теж. А це й для компанії … неприємно. – Влад зрозумів, що він каже це не з власної ініціативи. А попросити його говорити із Владом про таке не міг ніхто, окрім директора. Андрій Пащенко, звичайно, турбувався про імідж компанії, але ж Влад був фактично її власником, а не лише членом спостережної ради. А тому треба було поводитися вкрай обережно. Тому Андрій вирішив не вести складну розмову сам, а сказав підлеглому, щоб той Влада просто поінформував про проблему. Ніби від власного імені.

-Скинь посилання, почитаю. – Було зрозуміло, що публікація – в Інтернеті.

Лист на його електронну скриньку прийшов за кілька хвилин. У ньому посилань було з десяток. А от текст на усіх сайтах був майже однаковий.  Та й першоджерело було одне – пост у Фейсбуку журналіста, якого звали, як це не смішно, Василь Котов.

Усе інше смішним не було. Котову треба було віддати належне, - він провів добру пошукову роботу. Він спеціалізувався, взагалі-то, на освітленні надзвичайних подій у Києві та його околицях. З поліцією для цього йому треба було «дружити», а ще, - Влад читав його матеріали раніше, - Василь ненавидів п’яних водіїв. І водив дружбу із «активістами», які на п’яних водіїв «полювали». От за те, що відправив двох таких за грати, а одного під домашній арешт, він, мабуть, на Влада й образився.

Його матеріал, який майже дослівно передрукували кілька «солідних» видань, був зроблений у стилі кращих зразків пропаганди Геббельса, який вважав, що треба давати шістдесят відсотків правдивої інформації, і тоді людина сприйме за чисту монету сорок відсотків тієї, що спрямована на маніпуляцію. Матеріал мав заголовки на кшталт: «Так хто ж відправив за грати активістів?».

Те, що Влада позбавили адвокатського свідоцтва, було правдою, хоча, звісно, автор тексту не розбирався, чому. Він і не був зобов’язаний, адже рішення поки що знаходилося у силі… Але після цього, за твердженнями Котова, Влад «зайнявся бізнесом із країною-агресором, і дуже добре себе почуває», придбавши мережу заправок, а ще «ввіз в Україну низку дорогих машин без сплати мита». Знов-таки, сам цей факт був правдою, але журналіст «забув» зазначити, що зроблено це було цілком законно, оскільки автомобілі отримані у спадщину. Проте ставилося питання, «скільки не сплатив до українського бюджету» Влад, та, звичайно, скільки пенсіонерів могли б отримати пенсію з цих грошей. Що цікаво, або переліку автомобілів Котов не мав, або свідомо не вказував марки, бо, якби він згадав про «Бугатті», хтось точно міг би розпочати розбиратися у цьому докладно: сама поява такого автомобіля в Україні була б у певних колах сенсацією. Й тоді швидко з’ясувалося б, що законів Влад не порушував. А поки що про це ніхто не знав. Далі у статті стверджувалося, що він «безпідставно напав на активістів, коли вони, перебуваючи на патрулюванні, намагалися зупинити автомобіль, яким, як вони вважали, може керувати п’яний водій». Що цим автомобілем керував сам Влад, причому тверезий, журналіст, знов-таки, не згадував. А ще Влад «тиснув на суд та «відмазав» свою подругу, яку звинувачували у шахрайстві, та яка, працюючи помічником судді, їздить на позашляховику «Інфініті»», й до того ж, «регулярно сідала за кермо напідпитку, але жодного разу не понесла відповідальності». Це іще, криво посміхнувся Влад, цей Вася не знає, що зараз вона на «Мазераті» їздить!

Відповівши листом із подякою за ці посилання, він дістав телефон та набрав знайомий номер:

-Привіт, Грицю!

-Що, когось знову затримали? – перепитав той. – В тебе ще є знайомі корупціонери? Мені робота завжди потрібна! – Втім, без клієнтів Фертель не сидів, це знали обидва.

-От чого нема, того нема! – відповів Влад фразою з анекдоту. – А от в когось з твоїх колег робота таки буде. Я пам’ятаю, ти казав, що в тебе хтось справами про захист честі та гідності займається?

-Є така!

-Даси телефончик? Дуже треба!

-Зараз…

Й через півгодини, роздрукувавши статті, Влад вже сідав до машини, щоб їхати до чергової колишньої колеги. Йому треба було лише проконсультуватися, - принаймні, поки що. Захищати себе у суді він збирався сам, але зі специфікою таких справ раніше не стикався, а отже, треба було переговорити зі спеціалістом. Котов, вважав Влад, намагається доступними йому засобами допомогти своїм друзякам-«активістам», дискредитувавши їх із Марьям, - потерпілих по справі. Та зовсім не збирався дозволяти йому це зробити, а тим більше – ганьбити їх.

Ще один сам захотів боротьби. Що ж, він її отримає! Марьям цьому, звісно, не зрадіє, от лише цього їй не вистачало… Хоча, після того, що відбулося у старій фортеці, та спроби арешту, - якісь публікації в Інтернеті, можливо, й будуть здаватися дрібницею.  Але, у будь-якому випадку, допоможе, у цьому Влад був упевнений.