Свіжа кров

11. Реальні казки.

-Це ви правильно кажете: купити будинок – швидко, а от потім – починається… Й гроші – лише півсправи, - сказав Родіон Петрович. Він був власником невеликої будівельної фірми, так що знав, про що казав. Його телефон дав Владу Роман Павлов, який вже користувався його послугами, та залишився задоволений. Міцний для своїх шістдесяти років, з татуювання «ВДВ» на кисті руки, Родіон Петрович Луненко був дуже енергійною людиною. На місці, здається, ніколи не сидів, та й об’єкти в нього були по усьому Києву та околицях. – Головне – зрозуміти, що саме хочете.

-Ну, ми, здається, розуміємо! – сказала Марьям. Вони стояли у великій кімнаті на першому поверсі будинку, який Влад таки купив кілька днів тому. Й тільки-но разом із Владом пояснили, яким бачать майбутнє житло. Родіон Петрович теж запропонував кілька ідей.

-Так, усі б клієнти настільки розуміли, чого хочуть! – зробив він комплімент. Усі посміхнулися. – А ще б, як для мене обсяг робіт побільше!

-Ну … ми не хочемо ламати те, що тут вже є красивого, - сказав Влад. – Не у грошах справа, але ж рука не підніметься ламати оті сходи, або знімати цей паркет… - він показав на візерунки у вигляді листя під ногами. – Та й іще багато чого…

-Так, я вас розумію… Може, й добре, що вам дістався будинок не з нуля. Там би усе зайняло … враховуючи площу … може, й півроку. А так… До речі, а із меблями що будете робити? Окрім кухні. – Там усе було побудовано, й розбирати кухонні меблі не було сенсу.

-Докупимо. Як на мене, то краще старі добрі… І взагалі, - сказав Влад, - завжди мріяв про кабінет із антикварним письмовим столом і такою ж книжковою шафою. А не оце ось, що зараз роблять… А ти? – Він подивився на Марьям.

-А я колись жила у будинку, де усі меблі були вбудовані. Як на мене, не дуже зручно…

-Теж довго будете обирати, - сказав Родіон Петрович. Він зрозумів, що його приятель, який займався виготовленням меблів, навряд чи отримає тут роботу. А от йому самому скаржитися було гріх. Та й ця пара була будівельнику симпатична, що нечасто бувало із тими, хто купував будинки за сотні тисяч доларів. – Тоді будемо розпочинати… - Гроші на перші закупівлі усього необхідного та ключі від воріт та самого порожнього будинку він від Влада вже отримав. А потім майстер розпрощався та поїхав, і Влад із Марьям залишилися вдвох, - вперше тут.

-Як у казці… - промовила вона. Влад добре розумів, що вона хоче сказати.

-Так, ніби палац. І ти можеш його зробити таким, як тобі подобається. – Він надав їй майже карт-бланш, за винятком, хіба що, власного майбутнього кабінету. Та ділянки – але нею треба буде займатися навесні, не раніше.

-Навіть, якщо він для нас … трохи завеликий. Тут же гуляти можна, і не знайти один одного. – Але Влад мав іншу точку зору.

-Завеликих будинків не буває! – Вони вийшли через бокові двері, але перед тим, як сісти у «Мазераті», що стояла на ділянці перед відчиненими зараз воротами, дістали сигарети. – Бувають лише замалі. Якщо є гроші, звісно… Якось вже не загубимось! – закінчив із посмішкою. А ще відзначив для себе ці слова – «для нас». Здається, в Марьям таки пройшло це відчуття «належності» йому через обставини їхнього … знайомства у старій фортеці. Але залишати його вона усе одно навіть не думає. Дуже добре.

-Як ти гадаєш, скільки часу їм знадобиться? – Марьям недаремно сказала, що відразу «закохалася» у цей будинок. І тепер хотіла б якнайшвидше переїхати.

-На основне … гадаю, не менше місяця. З  того, що ми замовили. А потім усілякі дрібниці можна буде … доробляти, коли вже будемо тут жити. Так краще, ніж терпіти, правда?

-О, так! – Вона сіла за кермо, Влад вмостився поруч, якого вже разу дивуючись, що хтось замовив салон, обшитий яскраво-жовтою шкірою. У поєднанні із кольором автомобіля виглядало красиво, але, на його смак, трохи занадто яскраво. – Сподіваюся, усе буде добре… - Вона виїхала у провулок, і ворота зачинилися за сигналом з брелока.

-Чому б йому не бути? Ну, добре, закинь мене до мого «Рейнджа», та у справах полечу.

 

А от Іскандер, здається, досі відносився до того, що сталося у старій фортеці, дуже серйозно. Спілкуючись із ним, - вони зідзвонювалися регулярно за допомогою месенджера, - Влад знову відчував себе у якомусь чужому житті. Або у казці, але не тій, у якій з’являється чарівний палац, причому власний. Ну, а як ще розуміти, коли людина, із якою тільки-но обговорював справи банку, - і яка на цих справах добре розуміється, та знає, що треба робити, - раптом питає:

-Ти не будеш проти, якщо я Марьям зателефоную?

-Я вже їй казав, і тобі кажу: ви вільні розмовляти, скільки захочете! Я не заперечую, й не треба в мене кожного разу питати.

-Дякую. Сьогодні її наберу. Здається, неприємності були… - Цікаво, яким чином він дізнався про те, що сестру ледь не заарештували, якщо із нею не спілкувався? А головне, що пояснити їхні відносини Іскандеру було неможливо. Сама Марьям – і то ледь  прийняла те, що він запропонував з самого початку. Після стількох-то років життя у Києві, маючи юридичну освіту… Іскандер, чий життєвий досвід був пов’язаний із Каластаном, за винятком, хіба що, відпусток, та із порядками, прийнятими у його народі, здається, не міг цього збагнути. І пояснити йому не можна було. Хоча за сестру він хвилювався.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше