9. Тюрма та сума.

Шановний Владлене!

Завдання: встановити минуле та історію заміжжя Вашої сестри виявилося складнішим, ніж я гадав.

Як Ви знаєте, Злата Бурсак народилася у 1993 році у Санкт-Петербурзі. Мати померла при пологах, і вони із батьком через рік переїхали до Южанська. Причиною, скоріше за усе, було те, що там мешкала сестра покійної матері, вона могла, мабуть, чимось допомогти батьку… Останній помер, коли дівчинка була підлітком. Тітка із чоловіком оформили опікунство, й Злата жила в них.

Мені поки що не вдалося встановити, чи мала вона своє житло. Отримати доступ до документів того часу важко (тим більше – у провінції). А свідків, які б пам’ятали такі подробиці, поки що відшукати не вдалося. Але йде робота у цьому напрямку. Судячи з усього, Злата мала вдачу досить замкнену, була «закритою» особистістю. Наприклад, із однокласницями особливо подробицями життя своєї сім’ї не ділилася, хоча, звичайно, ті знали, що вона росла без матері, а потім залишилася й без батька.

Як би там не було, але після школи Злата вступила до Южанського університету, на біологічний факультет. Але не довчилася.

Можливо, Вам буде неприємно це дізнатися, але, на жаль, такі факти. Сім’я жила бідно, може, тому, ще на другому курсі, вона опинилася, фактично, у ролі утриманки в одного з місцевих підприємців. Був у Южанську такий Микола Рубінський. Власник місцевої мережі супермаркетів, по усьому Южанському краю, був людиною дуже заможною. Йому було тоді 49 років. Самі розумієте, як буває.

Потім Рубінський загинув. Офіційно – це був нещасний випадок на полюванні (він був завзятим мисливцем). Потім за вбивство з необережності засудили одного з тих, з ким вони полювали. Але, як Ви розумієте, коли справа стосується таких людей, версії можуть бути різні. Саме по собі до предмету розслідування це відношення не має, тому у історії із цим вбивством я не розбирався. Якщо захочете – можу це зробити, але гадаю, Злата у будь-якому випадку не має відношення до цього.

Але через деякий час вона була заарештована. Ніби-то справа була про шахрайство, і стосувалася якраз майна померлого, а заявив про це син Рубінського. Він, як розумієте, не мав підстав добре до Злати відноситися. Але це усе, що поки що вдалося встановити. Як закінчилася кримінальна справа, і як Ваша сестра опинилася у Каластані, заміжньою за Іскандером Талаєвим, встановити поки що не вдалося.

Продовжую роботу.

З повагою,

Дмитро Ратніков.

Влад відповів на лист приватного детектива, попросивши його продовжувати розслідування. Його охопили змішані відчуття.

Була п’ятниця.

Так вже сталося, що цей день тижня часто бував для нього нещасливим. Саме у п’ятницю його позбавили професії. У п’ятницю загинула мама. Остаточний розрив із Катею стався теж у п’ятницю.

Але сьогодні, здається, усе було добре. Зранку він, нарешті, завершив епопею із автомобілями. Усі вони зайняли місце у орендованому ангарі, вже з українськими номерами, а він був повноправним власником. Щоправда, їм із Володимиром Розкутенком та двома водіями фур довелося довго переміщувати їх з автовозів до ангару. Тому що митний брокер виявився ще й спритним логістиком: машини до усіх організацій, де їх повинні були оглянути, він вирішив возити разом, усе тими ж двома автовозами. Так було простіше, ніж переганяти усі власним ходом, та й швидше. До того ж, самому сідати за кермо чужих машин, деякі з яких – дуже дорогі, та їздити київськими дорогами, він не хотів. Деінде довелося «домовлятися», щоб «пішли назустріч», але, нарешті, усе було подолано. Влад вважав, що Володимир чесно заробив свої гроші.

Отже, він повернув прокатній фірмі «Прадо», на якому їздив досі, повернувся на таксі до промзони, де розташовувався ангар, та виїхав звідти за кермом «Рейндж Ровера». Виїхав із задоволенням та розумінням того, як він, усе ж таки, вірно зробив, що перевіз ці машини до Києва. Вони були не просто дорогі, - усі, навіть не нові, у дуже доброму стані та із невеликими пробігами. Воно й не дивно: якщо Юнус та Іскандер Талаєви мали по десятку машин кожен (а Юнус іще й службовий «Мерседес» із водієм), то кожним автомобілем користувалися мало. От цей «Рейндж Ровер», до того ж, у максимальній комплектації, хоча й попереднього покоління, - машині дев’ять років, пробіг – сорок три тисячі кілометрів. Надовго вистачить, і, дійсно, можна отримувати задоволення за кермом. До речі, до того, як сісти за кермо «Інфініті», що належав Марьям, - той усе ще очікував замовлених запчастин на СТО, - Влад і не їздив на великих позашляховиках. Хіба що, коли вони їздили з Хасанкали до Ростова… Але швидко оцінив переваги, тому й орендував саме «Прадо», а тепер, маючи вибір, виїхав саме на «Рейндж Ровері».

Поки він займався усім цим, - зателефонувала Анастасія, повідомила, що продавець будинку погодився на його останню пропозицію щодо ціни. Й збирався прилетіти до Києва наступного тижня, щоб завершити угоду. Здавалося, Влад мав підстави бути задоволеним цим днем.

Потім він поїхав до офісу «Нафтових гір», і вже там відкрив електронний лист від російського приватного детектива. Настрій в нього зіпсувався, - відразу з кількох причин.

Але тут задзеленчав його смартфон. «Марьям» - було написано на екрані. Влад лише хотів відповісти щось жартівливе, але почув:

-Мене затримали! Просто тут, у суді. Везуть до поліції.

-Куди везуть сказали? – відразу спитав Влад. Миттєво спрацював професійний інстинкт адвоката, - яким він вже не був, але дещо в мозку закарбовується назавжди. Марьям, попри паніку, зрозуміла, що від неї потрібно.