7. Без кордонів.

-Якщо не секрет, хто вам дав мій телефон? – спитав співрозмовник. Його професія вимагала обережності. Тим більше, коли імені, яким представився той, хто телефонує, він ніколи не чув, а на пропозицію приїхати до офісу той відповів, що не зможе.

-Олександр Руденко з Києва. Він сказав, що із вами вчився, - відповів Влад. Розмова йшла російською, та й телефонував він з російського номера.  Бо співрозмовник знаходився у Москві. – Я його спитав, чи немає в нього знайомого приватного детектива у Росії. Й він порекомендував вас.

-А-а, зрозуміло. Сашко далеко пішов, кажуть!

-Один з кращих у Києві по податках, - підтвердив Влад.

-І яка ж справа вас цікавить? Наскільки я зрозумів, ви там же, у Києві. Хоча номер – російський… - Приватний детектив продемонстрував спостережливість.

-То тут, то там… Хоча зараз у Києві, тому й не можу до вас приїхати. Доведеться вирішувати питання телефоном. Або електронною поштою. Принаймні поки що.

-То яка ж, усе-таки, справа?

Детектива звали Дмитро Ратніков, за словами Руденка, він багато років працював у міліції, потім поліції. Вийшов на пенсію та вирішив відкрити власну справу, займаючись при цьому тим же, що знав та вмів. Російський закон, на відміну від українського, визнавав діяльність приватних детективів.

-Справ дві. Хоча, коли брав ваш номер в Володимира, гадав, що буде одна. – Здається, детектив має почути, що він посміхається, подумав Влад. – Обидві, можна сказати, сімейні. Перша полягає у тому, що колишня дружина вивезла за кордон сина. І, за деякими даними, якраз до Росії. Але не знаю, куди саме. Треба їх знайти…

-А далі що? – спитав Ратніков. – Будете … вивозити? – Такі суперечки між батьками часто завершувалися кримінальними справами про викрадення дитини, - не лише у Росії. Детектив не мав жодного бажання бути причетним до подібного.

-Ну, ми ж – культурні цивілізовані люди! Спочатку хочу впевнитися, де вони живуть, які умови в дитини. А потім вже – ухвалювати рішення. У будь-якому разі, діяти будемо … правовими методами, - заспокоїв його Влад.

-Це добре. Сподіваюся, знайдемо вашого сина. Звичайна річ. – Подібні історії, очевидно, дають йому істотну частину доходу, хіба що нечасто мова йде про іноземців. – Дані дружини та сина надішлете мені на електронну пошту. Та усе, що знаєте… А друга справа?

-А от друга якраз не дуже звичайна… В мене була сестра. Хоча я про неї нічого не знав… - І Влад коротко розповів історію своєї сім’ї – наскільки для роботи по справі треба було знати детективу. До того ж, російську частину історії лише зі слів Салмана Таханова. Детектив уважно вислухав, а потім сказав:

-Цікаво. Але що ви хочете у цій історії від мене? Якщо вже ваша сестра загинула там, у вас, у Києві…

-Хочу знати, де Злата жила до того, як опинилася у сім’ї Талаєвих. Та, власне, як вона там опинилася. Бо те, що я знаю про хасанійців, про те, як вони живуть, як створюють сім’ї, не дуже дає зрозуміти, як така дівчина, з такої родини, могла вийти заміж за одного з них. Щось підказує: якщо дізнаюся це, - зрозумію, й чому вона загинула…

-А вам треба це знати? Адже ви її не знали за життя.

-Треба. Та й взагалі, знати завжди краще, ніж не знати… - задумливо сказав Влад.

Через кілька хвилин, обговоривши фінансові питання, вони завершили розмову.

Потім він увімкнув ноутбук. Від приватного детектива слід було чекати на пошту  зразок договору та реквізити для оплати. Сплатити він зможе через Інтернет з рахунку у каластанському банку. Залишалося сподіватися, що платіж пройде у загальній масі, та ніхто не зацікавиться, навіщо ж йому послуги московського приватного детектива.

Раптом Владу спало на думку, що дещо дізнатися він може, й не сплачуючи грошей детективу. Ноутбук, який стояв перед ним, колись належав Златі. А це означало, що можна спробувати щось дізнатися про невідому сестру. Досі він цього не робив. Лише створив нові папки для власних документів та увійшов у власну електронну пошту. Але нічого не видаляв. Переглядати стару інформацію – досі до цього не доходили руки, та й здавалося, що це теж саме, що читати чужі листи. Але, якщо він хоче щось дізнатися,  доведеться зайнятися саме цим.

Поштова програма була «порожньою». Мабуть, в нього та Злати була однакова звичка: працювати з електронною поштою, заходячи  до власної скриньки через браузер. От тільки Влад користувався Хромом, а Злата віддавала перевагу Opera. Та не виходила з пошти, - до речі, як і Влад, вона мала акаунт у Gmail. У будь-якому випадку, у шухляді столу у будинку у Хасанкалі він знайшов, - або, якщо бути точним, це Марьям знайшла, - папірець, на якому чітким почерком було написано адресу пошти та пароль. Навіть, якби Злата вийшла з акаунту,  він би міг відновити доступ. Очевидно, коли комп’ютер залишався у будинку, вона не турбувалася про безпеку, - хоча, можливо, взагалі відносилася до цього, як багато хто з користувачів, легковажно. Владу усе це зараз було на руку.

На щастя, у пошті були й листи, написані та отримані незадовго до загибелі. Слід було зробити висновок, що у Еміратах Злата мала доступ до іншого комп’ютера.