6. Національна безпека.

Влада завжди дивувала схильність розташовувати органи влади, суди і тому подібні організації там, куди або важко дістатися, або де майже неможливо припаркуватися. Або і те, й інше. Аскольдів провулок – це від будинку Марьям на іншому боці Печерську, пішки не дійдеш. А знайти місце, щоб припаркуватися, тут – проблема. Лише на це пішло хвилин десять (тим більше - на величезному «Інфініті»), та ще потім дійти з однієї з сусідніх вулиць…

Але ось усі перешкоди подолано, й він сидів у кабінеті слідчого. Сергію Дорошенку було років тридцять п’ять, й він дивився на Влада, здавалося, з якимось несхваленням.

-Знаєте, у якій справі я вас викликав? – спитав слідчий.

-З учорашнього дня гадаю. Ніби ніколи не мав справ із вашою службою, та зі сферою її інтересів теж, - знизав плечима Влад.

-Але ми займаємося справами про тероризм, - підказав слідчий.

-І мене хочете у терористи записати? – Насправді, Влад почав здогадуватися, про піде мова. Так воно й сталося.

-Вас? Ні. Але ж ваша сестра загинула у результаті терористичного акту. А ми ведемо слідство… І вас треба допитати у якості свідка.

-Тоді вже треба було б потерпілим визнавати… - вирішив перейти у наступ Влад. Він подумав, що слідчий, мабуть, не дуже добре вивчив того, кого вирішив викликати на допит.

-Ви цього вимагатимете?

-Поки що заяву подавати не буду. – Влад похитав головою.

-Ну, тоді ознайомлю вас із вашими правами. – Слідчий зачитав стандартну та добре знайому Владу формулу. – Отже, що ви можете повідомити по справі? Усе ж, загинула ваша сестра!

-Нічого. – Йому довелося лише розвести руками. – Так сталося, що … я взагалі не знав, що в мене є сестра, допоки вона була жива. Тим більше – що вона живе у Росії, у Каластані. Мій батько залишив сім’ю, здається, у дев’яностому році, - пояснив Влад. – Та поїхав в Києва. З тих пір я нічого про нього не знав, як і про те, що він вдруге одружився, та що народилася Злата… Аж поки, трохи більше, ніж місяць тому, мені не повідомив, що я маю право на спадщину, адвокат з Каластану.

-Отже, сестру ви ніколи не знали, навіть про її існування гадки не мали, але від спадщини не відмовилися, - резюмував слідчий. Влад лише посміхнувся.

-А ви б на моєму місці, що, відмовилися?

-Ні! – розсміявся слідчий. – Але по-перше, до Росії б не поїхав. А по-друге, замислився б: чому це до мене приїхав якийсь адвокат здалеку, і хоче раптом зробити мене багатієм? Ви не замислювалися? Якби ви не знали про сестру та про спадщину й далі…

-Ну, тут довго міркувати було не треба: я подумав, що адвокат хоче заробити гонорар. Ви ж знаєте, що я сам займався цією роботою..? – Слідчий, судячи з усього, чув про це вперше. – Тоді, коли займався, - я б сам міг так зробити. Якби, тим більше, мова йшла про такі гроші. Це була перша думка…

-Але потім ви її змінили?

-Не змінив, а дійшов висновку, що це не єдине, чим керувався адвокат, - його прізвище Таханов. Хоча гонорар свій він заробив чесно. Але тут ще й інше… Каластан – маленька республіка. Там свої … розклади по бізнесу, свої зв’язки та конкуренція. Якби не я… Єдиною спадкоємицею була б дочка Юнуса Талаєва, Зарема. А вона – дружина Хайдера Тохова, теж великої фігури у місцевому бізнесі.  Я так вважаю, - зробив висновок по деяких розмовах, які там чув, - що глава Каластану дуже турбувався, щоб Тохов не сконцентрував занадто багато впливу у республіці. Тому звернувся до Таханова, щоб цього не допустити. А той знайшов мене, - вони нічого не могли зробити, я законний спадкоємець, навіть незважаючи на те, що Злату ніколи не знав.

-Вони вам … ставили якісь умови? – спитав слідчий. – Можливо, змушували щось для них робити?

-Та ні… Ви дивитеся з точки зору вашої служби, - знову посміхнувся Влад. – Але ж це не розвідники… Якби це було, скажімо, у Москві, я б теж здивувався. А Каластан – така собі маленька держава у державі. Вони там вирішують свої проблеми, ну, й федеральний бюджет «пиляють»  потихеньку. На все інше їм, здається, байдуже.

-Що ж, здається, ви нам мало чим допоможете. – Слідчий роздрукував протокол та дав його прочитати Владу. Той уважно ознайомився із документом та підписав.

-Я б з радістю зробив щось більше… - Він не грішив проти істини. Тепер, коли з’ясувалося, що він, як такий, слідчого не цікавить, Влад відчув полегшення, хоча іще вчора прийшов до висновку, що прямої небезпеки немає. Але, коли маєш справу із «органами», одна справа – здогадатися, інша – упевнитися. Особливо, коли тільки-но повернувся з Росії. Цікаво, як вони дізналися, що він поїхав туди за спадщиною, та за чиєю? – А що, власне, ви хотіли від мене дізнатися?

-Нас дуже цікавить, навіщо ваша сестра взагалі приїхала до Києва? Ви ж, мабуть, погодитеся, що це дивно! Молода жінка, яка тільки-но стала удовою, але одночасно – дуже багатою. Це сталося за кордоном, у Еміратах. І от, коли вона може залишити країну, вона, - звичайно, громадянка Росії, - летить не додому, не до Каластану. Навіть не до Москви.  Вона летить до Києва, де раніше ніколи не бувала.