2. Американські гірки.

Кажуть, що сорок років – та дата, яку не треба відзначати. Влад Бурсак стояв із келихом вина і думав, можна сказати, що він її відзначає, чи ні. Якщо судити з келиха у його руці, - мабуть, так. А якщо зважити на те, що робить це він один, у чужій країні, у місці, куди він ніколи не гадав навіть потрапити? У чужому будинку, - втім, будинок-то тепер його, але він не збирається тут жити. І точно вже не буде влаштовувати жодних урочистостей. Та й з ким?

Але йому потрібно було випити цей келих. Не більше. Він зможе втриматися, - врешті-решт, те, що сталося майже місяць тому, сталося вперше. Можна сподіватися, що й востаннє.

Вино було гарне. Місцеве. А Владові було треба пригадати цей останній рік. Рік, за який він так багато втратив. Власне, майже усе. А тепер…

Майже рік тому він втратив роботу. Улюблену, до якої ішов велику частину життя. І яка приносила задоволення. Він був одним з небагатьох, хто так відносився до цієї роботи, а найгірше те, що втратив її через несправедливість, через те, що робив її занадто добросовісно. Іноді цього не пробачають. Звісно, він зробить усе, щоб цю роботу повернути. Але суди з цього приводу можуть тривати не один рік, це Влад добре знав.

Це було погано, але не було б катастрофою, він не помер би від голоду, йому б вистачило грошей на якийсь час, - якби не  Ольга. Жадібна колишня дружина, яка майстерно використовувала їхнього сина проти нього в усіх можливих аспектах. І у грошовому, - бо, звісно, подала на аліменти, й у моральному, - мовляв, ти винний перед дитиною, що залишив її без батька,  й у психологічному, - врешті-решт, вона якраз психолог за фахом, - маніпулюючи й сином, і ним, у питаннях їхнього спілкування. Єдине, що він міг протиставити Ользі, - це право дати чи не дати дозвіл на виїзд сина за кордон. Але це працювало лише у деяких випадках… Бо кожного дня за кордон їздити не треба. Тим більше – школяреві.

До того ж, свого часу він просто пішов у нікуди, залишивши дружині квартиру. Як колись зробив і його батько, - різниця була у тому, що сам він власного батька з тих пір і не бачив, а от сина бачити хотів. Як би там не було, а житло доводилося винаймати. А це потребувало грошей. Отже, роботу треба було шукати нову, й він зробив це. Добре, що в нього залишилися водійські права з усіма відкритими категоріями. Водити авто – це друга річ, яку Влад вмів та любив робити. До того ж, робота «далекобійника» дозволяла … відпочити від людей. Лише опинившись сам у кабіні на довгі години, він розумів, наскільки стомився від них за останні роки. Хоча краще б не мати такого приводу це перевірити.

Але довго тривати так теж не могло. Справа не у тому, що це було важко, ні, - Влад не міг змиритися із тим, що втратив. Не тільки у грошах, але й з поважного висококваліфікованого фахівця перетворився на звичайного водія. Хоча й об’їхав за ці півроку багато країн, від Німеччини до Казахстану.

До того ж, у нього з’явилася ідея. Але, щоб втілити її, треба було навчитися багато чого нового. Й він знову взявся вчитися, - пішов на курси програмування. А це вимагало перебувати вдома тривалий час. І, відповідно, знайти роботу, яка б дозволяла це.

Влад пригадав другу свою перевагу – вільну англійську та німецьку. Із відповідними сертифікатами. Тим більше, останнім часом він мав практику спілкування обома мовами, коли їздив Європою. А тепер став заробляти перекладами – текстів (іноді йому навіть колишні колеги підкидали таку роботу) та на ділових переговорах. Здавалося б, усе стало виправлятися.

Але потім, протягом лише місяця… Він втратив майже усе. Мати… Літня, але енергійна жінка загинула, коли водій маршрутки з незрозумілих причин зіткнувся із вантажівкою. Слідство досі розбиралося, винний хтось з водіїв, або неправильно працював світлофор. Експертизи могли тривати місяцями, це він добре знав.

Ледь відійшовши від похорону, Влад дізнався, що Ольга знову щось вигадала, - цього разу «борг» з аліментів. Й відразу позбувся автомобіля, - на нього наклали арешт, та поліція вилучила просто на вулиці, - та грошей на картці, бо банківський рахунок теж заблокувала виконавча служба. А відтак – і квартири, яку орендував, бо господарка зважати на його обставини не схотіла. Особливого забарвлення додавало те, що із Ольгою колись досягли домовленості, що на машину та не претендуватиме, тим більше, що вона не водила авто.

Й це ще не усе.

Катерина. Яку він кохав, або гадав, що кохає. Із якою разом був три роки. Якій хотів невдовзі зробити пропозицію.

-Це ж треба так все про…ти за рік! – сказала вона. – Я гадала, ти чоловік. Ти борець. А ти втратив усе та навіть не знаєш, що робити. Ганчірка!

З’ясування відносин на кухні тривало з годину. А потім Влад просто підвівся та пішов. І опинився у  тій однокімнатній «хрущівці» на Борщагівці, де виріс. Тільки вже без мами. Та й спадщину треба ще було ділити із вітчимом, - але цю проблему він залишив на потім. Врешті-решт, вітчиму, на відміну від нього, є де жити. Може, задовольниться дачею, хоча ту теж побудував батько Влада, як і цю квартиру. Як і гараж із машиною, - от «Волгою», що стала вже сімейною реліквією, він не збирався нікому поступатися.

Але усе це відразу – було для нього вже занадто. Вперше у житті із Владом сталося те, що стається із чоловіками, які не витримують життєвих негараздів. Потім він не міг згадати, скільки часу пройшло, та скільки було випито. Єдине, що знав точно, - що за кермо у такому стані не сідав, дебошів не влаштовував, нікого не вбив та не покалічив. Якби щось таке відбулося, то недоброзичливці точно довели б до його відома так, що не забув би.