Свіжа кров

1. За кілька місяців до…

Усі персонажі, сюжетні ходи, а також деякі місця та народи є плодом авторської видумки. Усі збіги є випадковими.

 

У всякого своя доля

І свій шлях широкий…

Тарас Шевченко.

 

 

Закон Джунглів, який ніколи не наказує чого-небудь безпричинно, дозволяє звірам їсти людину, лише коли звір убиває її, бажаючи показати своїм дітям, як це треба робити, але тоді він повинен полювати поза місцями полювання своєї зграї або племені. Справжня причина цього полягає в тому, що слідом за вбивством людини, рано чи пізно, з’являються білі на слонах і з рушницями і сотні коричневих людей з гонгами, ракетами і смолоскипами. Й усі в джунглях страждають. Проте між собою звірі кажуть, що Закон забороняє вбивати людину, тому що вона - найслабше і найбеззахисніше з усіх живих створінь, і, отже, чіпати її негідно мисливця.

Крім того, вони запевняють - і вірно, - що людожери страшенно худнуть і втрачають зуби.

Редьярд Кіплінг.

 

Жінка з дитиною вийшли з мечеті на вулицю. Можна зняти хустину з голови, подумала жінка, але просто тут вона цього робити не буде. Дочекаються таксі, та вже у машині… Врешті-решт, вони були у місті, де майже не було мусульман. Та лише дві мечеті, - а це ж велике місто. Може, десь були іще, але вона не знала… Вона не  місцева. А ця мечеть навіть розташована хтозна де, на горі. Ніякий транспорт сюди не ходить, втім, вона й не поїхала б із дитиною тролейбусом чи маршруткою. Отже, доведеться чекати таксі.

Був теплий весняний день, але в жінки був геть інший настрій. Вона прийняла іслам не лише формально, як деякі у її становищі, це стало важливою частиною її життя. Але сьогодні умиротворення не настало у її душі. Молитва не допомагала.

Можливо, справа була у тому, яка ситуація склалася. Вона вирішила, що буде робити, - а якщо нічого не вдасться? Що тоді? Якщо вона не знайде ту єдину людину, що зможе допомогти? А якщо … а якщо не схоче? Адже він навіть не підозрює про її існування. Чи потрібна вона йому? Враховуючи усю цю історію... Та ще й мусульманка... Але доводилося лише сподіватися, що їй не відмовлять у допомозі.

Це вперше за скільки років вона намагається взяти свою долю до власних рук? Сім, вісім? Дивлячись, як рахувати, можливо, й більше.

-Мамо, ще довго? – почувся дитячий голосок. Вона подумала, чи є у цьому місті іще хтось, хто розмовляє тією ж мовою. Подивилася на екран смартфону.

-Ні, доню. Машина скоро приїде. І ми поїдемо додому.

-До великого будинку?

-Так.

Жити у багатоквартирному будинку донька ніяк не могла звикнути. За свої п’ять років вона знала тільки  такі будинки, де живуть лише родичі, а усі інші – за парканом. У якій би країні це не відбувалося, - а дитина встигла побувати у кількох країнах.

Чи зміниться усе це тепер? Певно, так. Можливо, це буде жорстоко щодо дитини, але вона не має іншого виходу. Бо інакше – яка доля чекає на неї саму? Одного разу це вже сталося, й вона, здається, спокутувала провину. До того ж, врешті-решт, можна сказати, що тоді їй усе ж таки поталанило… Але, якщо це станеться знову… Вона не перенесе…

-Мамо, це наша машинка?

Вона підняла голову. Перед людьми, що виходили з мечеті, зупинився зелений легковик, моделі якого вона не знала. Щось дешеве.

-Ні, доню. За нами повинна приїхати біла. – Колір, модель та номерний знак повідомив мобільний додаток, за допомогою якого вона й замовила таксі. – Вже скоро. А… Що це?!

Праві дверцята зеленого легковика відчинилися, й двоє чоловіків у чорному, вискочивши назовні, почали жбурляти щось у людей. Один з цих предметів опинився просто в неї біля ніг. І вона встигла зрозуміти, що це – граната. Але більше не встигла нічого.

Автомобіль зірвався з місця. У тому безладі, який розпочався, ніхто не запам’ятав ані номерів, ані навіть моделі. А водій знав маленькі вулички навколо, звернув у проїзд, де навряд чи хтось міг би його шукати. Він, як і пасажири, провів попередню роботу, й не збирався потрапляти до в’язниці.

А таксисту, який за кілька секунд приїхав на замовлення жінки із дитиною, залишилося лише надавати допомогу пораненим, використовуючи аптечку з власного автомобіля. Та й поліцію і швидку викликав саме він. Принаймні, одній людині він врятував життя, вчасно зупинивши артеріальну кровотечу.

Він стане героєм на короткий час. Його нагородять премією для тих, хто врятував людей, співробітники одного з телеканалів, і будуть довго із вдячністю згадувати у мусульманські громаді. Але своїх потенційних пасажирок він побачить вже мертвими. Обличчя дівчинки буде переслідувати його багато років. Якби він лише цього разу об’їхав затор, хоч зустрічною, хоч тротуаром!

Поліцейські його, звісно, теж допитали. Та й не лише поліцейські.

Президент, прем’єр, міністр внутрішніх справ та багато хто іще виступили із засудженням цього терористичного акту. А що це були саме терористи, ні в кого не виникало сумніву. Із обуренням зробили свої заяви посольства іноземних держав, - і не лише ісламських, але й США, країн ЄС та навіть Ізраїлю. Звичайно, влада, аж до президента, пообіцяла зробити усе можливе для того, щоб покарати винних. І заявила, що цей жахливий злочин спрямований на дестабілізацію ситуації в країні. Але знайти винних за гарячими слідами не вдалося.

Потім влада стала доповідати: ведеться слідство. Не розголошуючи подробиць. А ще трохи згодом новий президент заступив на посаду, й за політичними баталіями якось відійшов у тінь теракт, у результаті якого загинули п’ятеро людей (у тому числі одна дитина), троє з яких були іноземцями (дві громадянки Росії, у тому числі дитина, та громадянин Лівану). Перший (наскільки пригадували журналісти) терористичний акт на грунті ненависті до мусульман в Україні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше