Розділ 9. Біжучи обличчям до прірви

Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо.

Тільки тоді, коли любимо ми, можемо зватись людьми.

Бумбокс «Люди»

- Ми маємо поговорити. Тільки не про щось важливе, давай про будь-яку дурість.

- Щось сталося?

Ми з Максом сиділи на лавці перед його гуртожитком, дивлячись кудись у простір. Було доволі холодно, але мені потрібен цей вечір. 

- Ні, давай не про серйозне. Будь ласка. Краще розкажи, як там вдома, ти ж недавно їздив?

- Так, був там. Мама спекла пиріг, з яблуками, - він говорив повільно, ніби намагаючись відслідкувати мою реакцію на розповідь, чи справді це я хочу чути, - сестра була дуже рада мене бачити. Вона у восьмий клас ходить, вічно просить їй щось допомогти з уроками, мені не важко.

- А тато як?

- Тато ходив на полювання, точніше, їздив до брата свого в село. Хотів, щоб я з ним поїхав, але не дуже це все люблю. 

- Я б теж, приїхавши додому, не хотіла б кудись іти з хати.

- А твій батько ходить на полювання? – він намагався вести розмову невимушено, хоча натягнутість інтонації відчувалася дуже сильно.

- Раніше ходив. Тепер не бере до рук зброю, ніколи.

- А чому?

- Каже, що не може стріляти, знаючи, що так помер його син.

- Ох… вибач, - Максимові стало дуже незручно.

- Нічого, я майже звикла про це говорити спокійно, не переймайся. А як твій семестр?

- Слава! – хлопець не витримав і піднявся з місця. – До чоготут ці всі дурні розмови? Ну от скажи? Це виглядає надто тупо. Скажи мені навіщо, інакше я не зможу продовжувати грати у цю гру.

- Може, - я вдихнула, і решту фрази випалила, наче виштовхала корок із пляшки, - це останній раз, коли ми розмовляємо.

- Що? – він завмер і дивився на мене. Точніше, я відчувала, що все саме так, бо ж сама втупилася у власні черевики.

- Я їду. Назавжди. Завтра забираю документи із університету. Спершу мама казала, щоб я почекала до сесії, але плани змінилися. Подаватиму на ЗНО. Тато знайшов роботу у Києві, точніше, в Броварах. Але то багато не міняє, там він викупив якусь СТО, мама казала, що домовилась перевестися туди на посаду завідуючого поштовим відділенням, їхній іде на пенсію через місяць. Не думаю, що від того вони більше зароблятимуть, тим паче треба купувати будинок чи квартиру, але, здається, батьки вже не витримують вдома. Їм треба кудись перебратися. Спершу думали їхати в Рівне, але татів друг скинув йому на ціні за той ремонтний сервіс, і тому так. А я з ними. Може, в Могилянку подамся, або на якусь заочку. Щось, що не дуже мучитиме мозок.

- Скажи, що ти жартуєш.

- Ні. Це був би надто довгий і невдалий жарт. Ти бачиш мене в останній раз. Принаймні, ймовірність цього дуже висока. Тому, будь ласка, давай поговоримо про щось, що мені буде дуже приємно згадувати, а не з сумом і прагненням змінити, - знову запала мовчанка. Останнім часом паузи в розмовах стали постійно супроводжувати чи не кожен діалог, в якому я беру участь. - Може, воно й добре, що все склалося саме так. Мені було б інакше ще болючіше.

- Я думав, що у мене ще купа часу. Я думав, що можу ще почекати і перевірити, чи сам себе не обманюю. Чому ти на казала раніше? Не їдь, - хлопець підійшов до мене ближче і присів поруч. – Не їдь, будь ласка, - Макс заглянув у мої очі.

- Вважай, я вже купила квиток, - ми обоє стримувалися від дурощі, яка може все зробити лише на гірше, хоча губи обох були так близько. – А тепер, я тебе прошу, давай поговоримо про щось нейтральне. Мені це дуже важливо.

*

Я мала необачність ввімкнути гурт, від якого дико фанатіла у середніх класах. Це зазвичай нічим добрим не закінчується, бо музика в підлітковому віці – спосіб заглушити реальність, яка, здебільшого, не дуже втішна.

«Та что была со мной, где ты теперь?» - з перших слів мене всю ніби струсануло, навертаючи гору болю і тих ненависних думок. Я гучно заревіла, розмиваючи потоком сліз цятки, які наразі були для мене космосом. Прощальним подарунком Макса став його імітатор зоряного неба.

Ми з Максом розуміли, що починати будь-які стосунки намарно. Якщо хтось із нас не зможе дихати без іншого і через три роки, то знайде другого. Якщо ні – то ні. Все краще, ніж добити відстанню ті почуття, які є наразі. Ми залишили лише приємне між нами, забезпечуючи спогади ніжністю.

Чи шкодувала я, що ми навіть не поцілувались? Ні, бо це був єдиний правильний варіант. Але чи шкодувала, що не зможу бути поруч? Так. Мені не вистачатиме його. Страх як не вистачатиме. І мене накриватиме шалений сум, час-від-часу просто вибиваючи зі звичної колії. Але знаєте що? Це буде чи не найкращим, що могло трапитися у сімнадцять: відчути, що когось насправді кохаєш.

Я просто буду жити далі «и не верить бреду, что тебя нету».

*

Макс був не єдиною людиною, з ким я мала провести прощальну розмову. І мені було непідйомно важко. Ніхто не вимушував обривати усі кінці, але я прийняла таке рішення, і змінювати його не хотіла.

Ми йшли вздовж дороги Стрийським парком, і я думала, що все має шанс пройти без зайвих проблем, як і під час розмови, яка була вчора ввечері. Але, якщо стриманості в мені було достатньо, то у співрозмовника якраз виникали деякі проблеми на цей рахунок.

- Ми не можемо втратити один одного знову.

- Нам не обов’язково втрачати… - я намагалася виправдатися, хоча прекрасно розуміла, що обманюю і його і себе. І Коля це розумів також.

- Ти ж розумієш, буде як тоді, ми будемо спілкуватися якийсь час, а тоді все згасне, бо на відстані згасає геть усе.

- В будь-якому випадку так буде. Рішення незмінне.

- Ні. Так неправильно. Цього разу мені розлучатися буде ще важче. Ти ж розумієш, - він зупинився. – Гори воно все пропадом. Ти ж знаєш, що я люблю тебе.