Розділ 8. Найправильніша із помилок

Вона була романтичною, сентиментальною дівчиною, яка по-дитячому чекала, що якась богиня-мати доброзичливим ляпанцем вирятує її з будь-якої бід.

Еріх Марія Ремарк «Життя у позику»

У Львів я приїхала на початку лютого. В перший день прогулялася засніженим містом, все ще вловлюючи нотки святкової атмосфери. Я полюбила це місто, але більше воно мене не тягнуло. Дивно, кілька місяців тому тільки і прагла, щоб стати своячкою тут. А тепер хотілося повернутися сюди виключно туристкою.

Туристи приїжджають і бачать лише красу, нічого потворного. Їм справді тут пахне кавою і шоколадом, бруківка приємно стукає під ногами, архітектура заворожує, манить древністю і вишуканістю. Вони підіймають голову і дивуються, приїжджатимуть сюди хоч щороку і все ще будуть у захваті. «Ні, якась неправильна кава», - як казала одна моя хороша подруга, коли містом розносився віддих каналізації. І я не можу заплющити очі на це, а немісцеві забувають, вони свято вірять у картинку із путівника.

Так, я заздрила. Для мене трамваї – просто економний транспорт, стометрівка – скупчення лавочок, навіть Оперний тепер лише місце зустрічі. Тут багато приємних людей, які наповнюють місто домашньою атмосферою, і мені неймовірно сильно хочеться відчути себе у них в гостях.

Я втратила здатність дивуватися Львову. І насправді про це шкодую.

*

Як все сталося? А хто знає, чому зорі лягають так, а не інакше.

Питання визначеності долі знову постало переді мною. Іноді події розвивалися так, неначе тобі все підносять на тарелі. Без вибору – бери, що дають. Нехай і червиве. Та сьогодні навпаки те яблуко було неймовірно стиглим і солодким.

Сила думки? Сила бажання? Мрія загадана на падаючу зірку? Хто знає. Але щось у цьому космосі було не так.

- Ти пам’ятаєш нашу розмову? – мама тихо запитала. Тримати на морозі рукою телефон було трохи холодно, але я вперто не одягала рукавицю.

- Про що саме?

- Про твій університет. Ти хотіла кинути його.

- Так, звісно. Але якщо тобі це важливо, то я ж не заперечую, я буду тут далі. Через день перший екзамен, - я, відверто кажучи, дуже здивувалася, що мама згадала про це, пройшло більше місяця.

- Я довго думала над твоїми словами. У нас із татом дещо змінилися плани, - в голосі відчувалося легке хвилювання. – Вийшло так, що один татів друг продає свій бізнес. Він погодився, щоб ми виплатили спершу лише частку, та і скинув трохи на вартості. Колись ми з Толіком йому допомогли, коли ще в дев’яності ледве самі могли виборсатися із цього всього.

- Ого, а в нас вдома хтось веде бізнес? – я навіть трохи здивувалася, бо знала, що тато займається автосервісом, а в рідному районі не було настільки хороших обслуговуючих станцій, щоб це можна було назвати дійсно бізнесом.

- В тому і справа, що не вдома. В Броварах, під Києвом. Ми переїжджаємо.

- Їдете? – я навіть зупинилася. Перше, про що я подумала, був не дім чи мамина робота, навіть не родичі, а брат. Мама часто ходила до нього, практично кожного дня. Може, в тому і була причина. Якщо ти не можеш побороти минуле, завжди можна спробувати від нього втекти.

- Так. Я більше не можу дивитися на це все. Раніше… Раніше це було місцем, де росли мої діти. Ти вже велика, Слави немає. Мені буде краще, якщо ти житимеш з нами в одному домі, аніж дивитися на порожні кімнати і чашку зі знаком зодіаку, - я відчувала, що мама мало не плаче по ту сторону зв’язку.

- В одному будинку? Ви хочете, щоб я теж переїхала з вами?

- Так. Але це твій вибір. Ти зможеш вступити кудись у Києві, жити з нами, їздити на пари. Ти і зараз почала часто їздити, але тобі це важко, я ж бачу, що ти що вихідних не відпочиваєш, а лише втомлюєшся в дорозі. Якщо думка та ж – то забирай документи. Якщо ти передумала – то ми тебе чекатимемо в Броварах у гості.

- Я маю подумати, мам. Я передзвоню, добре? Ввечері.

- Звісно. Бувай, сонечко, - в трубці роздалися кілька коротких гудків, а опісля – тиша.

«Подумаю». Ні, я вже давно «подумала». Моє рішення було очевидним і незламним, а я мовчки дякувала цьому світу, що нарешті він на моїй стороні.

*

- Знаєш, поки ти була вдома, моя баба попала в лікарню.

- Що з нею? – я злякано поглянула на Іру.

- Інфаркт. Я її довела. Мені щось стрелило, почала кричати, як ненормальна. Кинула тарілкою прямісінько біля її голови, - подруга замовкла.

- А зараз? – тихенько запитала.

- Хочеться сказати, шо все добре, але… За ці роки я так погризла її нерви, що будь-який стрес може вилитися у серйозне захворювання. Лікар сказав, що може навіть пухлина в мозку розвинутися.

Ми знову сиділи в тиші. Я не знала, як поводитися у такій ситуації. Іра вперше переймалася за бабусю.

- Знаєш, коли я їхала разом із нею в швидкій… Коли вона фактично помирала на моїх руках, усе розплилося в тумані. Точніше, навпаки: ніби туман перед моїми очима розвіявся. Я зрозуміла, що не можу її втратити. Майже десять років я отруюю її життя, а вона терпеливо мовчить, переварює усе в середині. А найгірше що? Що весь цей час, окрім моїх істерик, бабу мучило почуття провини. Вона всі роки знала, що я звинувачую її не те що в обмані, а у смерті батьків. Знаєш, як часто я казала, що краще б померла вона? А баба жила в цих тортурах, бо я більше нікому не потрібна. Родичі б погодилися на опіку чисто заради грошей, які лишилися із акцій. А вона не брала ні копійки. Навіть мене на свою пенсію утримувала, - на Ірині очі накотилися сльози. - Лікар відвів мене у сторону: «Вона каже, що їй потрібен лише один рік, щоб внучка змогла потім спокійно жити». Уявляєш? Чому я не зрозуміла все раніше? Мені не обов’язково її пробачати, я і не зможу, ніколи. Але можна це перетерпіти, правда?