Розділ 7. Давай стояти, поки під ногами твердо

- У нас болить зуб, - простодушно відповіла Тоня.

«У нас», - іронічно подумав Микола.

Василь Симоненко «Бальзам»

Очікувати чогось від Новорічної ночі я перестала ще у класі шостому, але цей рік був першим, який я зустрічала не вдома. Напевно, це було неправильно щодо батьків, але вони розуміли мою потребу іноді воскресати серед людей. Мама й тато також поїхали на свято до кумів із Нововолинська, тому, в принципі, ми доволі справедливо розділилися, знаючи, що і так Різдвяну кутю їстимемо разом.

Ми, як то кажеться, «зняли хату» у горах. Може, то було і мажорно, бо в такі свята всі ціни на оренду скажені, але шукати місце десь у Львові – не дешевше. Нас назбиралася чимала шайка, я з собою навіть притащила Ірку, та і інші були хто зі своїми дівчатами чи хлопцями, хто просто з друзями. Для додаткового ідіотизму хлопці приперли купу гірлянд, хоча приміщення і так було більш-менш вбраним під подію, але тепер лише різнокольорових лампочок вистачало, щоб достатньо освітити кімнату.

Всі надіялися, що ця ніч буде особливою. За студентства завжди здається, що щось мусить бути особливим. 

*

Ми з Максом просто сиділи, притулившись один до одного, це було важко назвати навіть на половину обіймами, але рівень близькості для нас так був перевищеним. Ніхто особливої уваги на це не звертав, бо всі більш-менш групувалися, деякі навіть валялися на одній купі. Іра ще годину тому завалилася спати, і до п’ятої дотягували одиниці. Ми також втомилися співати, жартувати і просто будь-що робити, тому в результаті пішли сходами вгору. Першою вільною кімнатою нам випало просторе приміщення з двоспальним ліжком і власною ванною. Закрилися на клямку одразу, як тільки ввійшли, бо бажання серед ночі випроваджувати когось, хто впаде на нас зверху – не було. Мої речі лежали в іншому кінці будинку, тому спати лягла в чому ходила цілий день, та, власне, це цілком нормальна практика для студентських гулянок. У ванну першою пішла я, тому поки вмивався Макс, окупувала подушку і втикала на стелю. Ми були порівняно тверезими, особливо на фоні доброї половини з компанії.

- Одна ковдра, - ніби сам факт не був достатньо очевидним, констатував хлопець.

- Я вже перерила шафи, більше нема.

Макс забрався на ліжко, посуваючи свою подушку ближче до моєї.

- Тулися.

Ми завжди з ним дотримувалися тих кордонів, пересікши які, шляху назад не буде. І це допомагало не зійти з розуму, та не уникати поглядів очі в очі. Максимальним інтимом залишалися обійми, з уст не злітало і натяку на якісь надлишкові емоції. Все було нормально. От саме «нормально». Ми взаємопотрібні. Може, навіть взаємохворі. Але чітку межу стримування не пересікали ніколи, залишаючись хорошими друзями. Чи, скоріше, двома котами, які могли грітися поруч, тулитися і муркати, але не більше.

Хтось скаже, що це марна трата часу, відтягування неминучого, або ж навпаки, шлях до повного руйнування. Та й чорт з ним. Рухатись далі було страшно, бо ми не знали, чи спокійно перенесемо зміни. Стадія, де ти ще вагаєшся, чи існує взаємність, була у минулому, але тепер кожен задумувався саме про свої почуття. Наскільки вони сильні, щоб не зробити іншому боляче?

*

Я нікому не казала про свої наміри. Алекс допомагав мені вигрібати з навчанням, але не підозрював, що я маю бажання це все кинути. Він старанно пояснював предмети, де я тупила максимально, мотивував не опускати руки і не здаватися. На канікулах ми по скайпу готувалися до екзаменів. Іноді до конференції приєднувалася Оля, і тоді вже втрьох розбирали приклади та теореми. Макс писав мені, але ніколи не телефонував. З Колею теж здебільшого переписувалися, але час-від-часу все ж говорили по скайпу. Особливо ми так любили робити, дивлячись щось одночасно по телевізору і обговорюючи бачене. Алекс же прийшов до висновку, що вдома мені заборонено пересуватися без тварини на руках, бо я постійно тримала когось, під час розмов. Буду відвертою: відпускати їх було надто важко, мені не вистачало цих клубочків любові у гуртожитку.

Канікули пройшли затишно. Я готувала батькам їсти, поки вони на роботі, іноді гуляла з Лількою. На тиждень до мене приїхала Іра. Кожного гостювання вона виражала таке захоплення будинком, ніби не очікувала, що у селі дім може бути не пофарбований вапном та зі солом’яною стріхою. Відтягнути від клітки з папугами її було взагалі нереально, тому мама жартувала, що вона третій нерозлучник.

Вечори на самоті у власній кімнаті сприяли скупченню метафор у голові, тому мій блокнот добряче поповнився за цей місяць. Я все ще боялася його перечитувати від початку і до кінця, хоча навряд за короткий період думки стали якимись іншими. Проте була впевнена у тому, що колись я зрозумію, як багато мені принесли мої перші самостійні кроки у доросле життя.