Розділ 6. Трохи яскравого блиску

Не залишай мене наодинці з собою, бо я одразу не дружу з головою

Був’є «Голова»

Іноді було так важко впорядковувати думки, щоб вишкребти з них справді варте записування. Озвучити будь-що з них не наважувалася, але всьому свій час. Напевно, було ще якось занадто інтимно показувати власні переживання. Дивно давати комусь доступ то твого світогляду, коли ти сама не розумієш його. Мої межі боягузтва і пристойності були такими нечіткими та близькими, що важко знайти різницю. Можливо тому, що найбільше потаємне бажання, найбільша кричуща спокуса для мене – подолання страхів.

Отак ріжучи невидимим лезом вени власного мислення, я кричала у холодній воді, знаючи, що той ніж недостатньо гострий для швидкого позбавлення мук.

*

- Слава, ти не здала лабу, - Маша переглядала відомості, повідомляючи усіх про борги.

- Як? Я ж усі наче?

- Та от, фізика, десята лабораторна робота – прочерк.

- Лайно собаче, - я чортихнулася, сідаючи на лавку поруч старости. – Бляха, як я могла не здати?

- Ще до кінця тижня маєш час. Ти робила її?

- А хто його знає. Я не можу пригадати. Останньою була якась срань про електричні лампочки і конденсатори…

- Я тебе, напевно, здивую, - Алекс дивився на мене з гори униз, - але у нас вся чверть була про «електричні лампочки і конденсатори».

- Щире спасибі! – якось надто агресивно кинула в його сторону. – Я й не знала!

- Слав, не нервуйся, ти чому така зла? – Маша взяла мене за руку. – Ей, чуєш. Зараз підеш то Стрикала і з’ясуєш все.

- Я не знаю, я нічого не знаю. Останні дні я якась заштрикана тим навчанням і взагалі… Бісить мене той Стрикало! Своїм пузом тільки теліпає з боку у бік і починає: «А що це у вас за електричне коло таке? А ви точно по схемі зібрали? А ви впевнені, що все добре зафіксували? Ану розберіть і складіть ще раз», - а тоді я прийду, побачу точно таке ж коло і скажу, що треба було так одразу зробити! Бісить!

Насправді, я не була впевнена, що злюся саме на фізика. Точніше, була впевнена, що то не так. Десяту лабу я здала, попри всю свою максимальну ненависть до предмету, а Стрикало просто тоді не мав журналу і записував на аркуш. Панькатися наново з тим всім викладач навряд захоче, тож просто вкажу на помилку. То пів справи. Але ця ситуація була непоганою причиною, щоб виплеснути клубок агресії, який взявся у мені ще від ранку.

Макс знову не говорив зі мною. Ні, не ігнорував аж так відверто: хлопець привітався, навіть відповів на запитання: «Як справи?» А потім зник. За день ні разу не підійшов порозмовляти, навіть не глянув у мою сторону, нічогісінько. Це дратувало. До біса дратувало і виводило із себе. Довбана неоднозначність. Тривожним вже був не просто дзвіночок, а дзвіниця Золотоверхого Собору, чи що там ще гучно теліпає. Я не давала собі ради, відчайдушно намагаючись робити вигляд, що мені все одно. Але так не було. І, непевно, не скоро колись буде.

*

Романтика, яка завжди так некеровано і несвоєчасно пробиралася у життя, любила руйнувати те, що ми встигли збудувати до того. І що тут поробиш? Чомусь найбільшим скептикам вона і відплачувала стократ.

Я не знала, як потрібно закохуватися, і що тоді люди зазвичай роблять, що говорять у подібних ситуаціях. Фільми нічому не вчили, вони лише збивали з пантелику, рівно як і книги. Ніколи не вірте тому, що є десь. Все лише у вашому серці, як би це сентиментально не звучало.

Унікальність почуттів ще й в тому, що раптом ти починаєш відчувати таку неосяжну і нехарактерну ніжність щодо когось, що аж стає лячно. Якісь немислимі метаморфози відбуваються у твоїй голові, ба більше, вони навіть впливають на зовнішній вигляд, манеру говорити та жестикуляцію. Ти тішишся чиїмсь теплом, хочеш, щоб лише воно тебе оточувало, бо лише воно в змозі зігріти душу.

Я б сказала: «Не закохуйтеся!» - бо так безпечніше. Але так і болючіше, хоча вважалося б, що навпаки.

Не замерзайте на одинці. Краще плакати вночі у подушку, але розуміти, що ти не якийсь неотесаний камінь, а жива істота. Тільки любов робить нас до кінця живими. І це скуштувати на смак повинні усі. І я бажаю, щоб у вас всіх вона на смак була неймовірною.

*

- Про що ти думаєш?

- Я взагалі не думаю.

- Слав… - Ірка сиділа біля мене на дивані, підібгавши під себе ноги. – Ти можеш не боятися розказати про це. Я ж бачу,що ти вже стільки часу тримаєш щось в собі. Я раніше думала, що то через брата… Але зараз розумію, що не тільки це твій тягар, - вона на мить змовкла, а тоді продовжила, уже трошки тихіше: - Слав, тобі ж стане легше, якщо ти виговоришся. Я завжди поруч. І я не робитиму тобі боляче, чесно.

Ще декілька хвилин ми посиділи в тиші, а після цього я все ж наважилася відкритися їй. Хоч трохи. Може, справді стане легше?

- Моє життя сконцентрувалося довкола однієї людини, і це не я. Наскільки це нормально?

- Хто він?

- З паралельної групи.

- І що, тобі підкошує ноги. А в животі метелики?

- Боже мій, ні! – я аж підняла до того похнюплену голову. – Ти що? Я при здоровому глузді, цілком. Тільки от в ньому трішки Макса. А може, й не трішки. Але ні, аж ніяк я не з тими метеликами. Це все якось дивно. Я така, як раніше, але… Але мені потрібно постояти поруч з ним хоч декілька хвилин на день, написати йому хоч декілька слів, доторкнутися хоч один раз, розказати хоч якусь дурницю. Я бачу, де він лажає, він не ідеальний, ні, я ж не геть втрачена. Але мене це приваблює ще більше, це робить його таким земним, таким реальним, розумієш? Я відчуваю якусь вину, що… чорт! Ір, я закохалася?

На диво подруга розквітала з кожним моїм словом і тепер посміхалася на всі тридцять два.