Розділ 5. Минуле, яке стало теперішнім

Мій татусь казав, що спогади - це дикобрази. До біса їх! Вони гублять твою справу. Вони змушують тебе плакати. Якщо хочеш бути щасливим - не згадуй.

Рей Бредбері "Людина в картинках"

Важко зауважити, як твоє внутрішнє єство бере верх над усіма можливими і неможливими логічними висновками. Так, можеш хоч все життя тлумачити, що ніколи не скотишся у ваніль, що всі ці парочки в парках гидотні і вульгарні, що фрази «мені поруч легше дихається» і «від нього мурашки по спині» - перебільшення м’ягкосердних дівуль, і бути максимально впевненою, що тебе це ніколи не буде стосуватися, але раптом «хоп» - і ось в твоїй голові вже хтось сонечко, котик, серденько. Ми не можемо себе запрограмувати на аскетизм, коли постійно варимося у котлі соціуму. Звісно, зберегти частки глузду не важко, я знала, що попри насиченість почуттів, я ніколи не кинуся під потяг, абощо. Але, що о третій ночі не побіжу через півміста, – впевнена не була. Чесне слово, думки я завжди вважала лідером всередині себе, і постійно тумкала почуття, щоб вони були у владі розуму. Але ж чорт, то було надто пекельно.

Але більше ніж самій потрапити у пастку емоцій і сентиментів, я не хотіла, щоб через мене туди потрапляли інші. Я не була особливою, але кілька людей, котрі проявляли якусь мінімальну симпатію, у мене в житті було. І чорт забирай, як це незручно говорити «ні» тому, хто якимось дивом умудрився запалитися від ледве тліючої свічечки мого серця. Почуття провини накриває з головою, хоча, глянувши правді у вічі, розумієш, що ти ніде і не провинилася. Ну байдуже тобі, що поробиш? Давати марну надію, просто щоб не добивати відмовою, – ще гірше. А як же образливо за саму себе, коли у тебе закохається хтось класний. Сидиш тоді і думаєш, в яке ж лайно сама втюхаєшся, коли нормальному хлопцю без запинки кажеш «ні».

Отак і починаєш розуміти, що живемо ми всі по дивній схемі – любимо не тих, хто любить нас. А якщо і пощастить все ж знайти збіг, то зберегти його диявольськи важко.

*

- Як ти дізнався? – я сиділа на даху школи і дивилася на горизонт. Мені було всього дванадцять.

- Та, ми з Мішкою поспорили ше того року, шо я на верх дерева вилізу, а воно ж біля пожарної драбини росте, - Коля намагався приховати те, як він пишається своєю кмітливістю, але в нього це виходило дещо кепсько. – Ну воно ше того року замале було, шоб я міг дотягнутися, але цього якраз. Ше й гілка прям росте де треба.

- Ага, - кивнула, - а Мішка знає?

- Нє, я йому не казав. Не хочу, шоб ше хтось знав. – Якшо ніхто не додумається, то й не вилізе.

- А мені чому сказав? – я повернулася обличчям до хлопця. Він ніби й зашарівся, хоча сонце, котре наближалося до межі, освітило все яскраво-червоним, тому ми обоє були, як помідори.

- Ну, ти мені тут не заважатимеш, - тихо промямлив. - Ти можеш сюди приходити і сама, але я буду радий, якшо ми приходитимемо одночасно.

- Угу, - кивнула. Мій погляд прикувався до неба, яке своєю палітрою зачаровувало б навіть найбільш вимогливого глядача. – Тут ідеально.

Коля стояв, заклавши руки за спину і дивився у тому ж напрямку, що і я. Тоді він був ще нижчим за мене, і волосся мав коротке, світленьке. Руки були худючі, це зараз він вимахав у широкоплечого дядька. Засмага влітку чіплялася до нього ще більше, ніж до мене. Тільки от потім він перестав смуглішати, щастить же.

- Слава? – булькнув собі під носа ледве чутно.

- А?

- А якшо ми не тільки сюди будемо ходити двоє? – він длубав носочком сандалі землю і дивився у простір. З шортів стирчали тоненькі ноги з купою синців і саден.

Я була наївним дівчам, переконаним, що дружба є дружба, тому не зразу зрозуміла, що ж він має на увазі.

- Та ми й так всюди разом, - відповіла.

- Я не про те, - Коля важко видихнув. Він завжди був дуже хорошим і терплячим. Навіть малим він розумів, що ця розмова може все зіпсувати, якщо піде не у тому руслі.

- Але як друзі. А я хочу не як друзі. Я хочу, щоб як хлопець і дівчина.

Я і далі таращилася на горизонт, але вже не через захід сонця, а щоб не дивитися на Колю.

- Коля, ми ж малі. Ти передумаєш.

- Не передумаю, - його голос став впевненішим. – Я тебе люблю.

- Коля, це просто тому що я єдина дівчина, з якою ти дружиш. Ти не любиш мене.

- Неправда.

- Будь ласка, не треба. Ми ж друзі. Я хочу тільки дружити.

Я врешті наважилася повернутися і глянути на нього. Він стояв все ще длубаючи ногою дах школи. Мені було боляче. Я відчувала, що образила його. Рука ніби заніміла від холодку, який пробіг між нами.

- Мені шкода, - все що я сказала.

Він криво посміхнувся. Ця його злегка печальна іронічна посмішка потім часто гостюватиме на вустах. На мить він став ніби старшим років на десять.

- Правда, я дуже хотіла б, але не можу нічого з собою зробити. Вибач.

Ми так і перебували у мовчанці наступні хвилин двадцять. Я сиділа, він стояв і длубав сандалею дах. Довгі роки Коля мовчав про це, зароджуючи в мені надію, що все минуло, що я мала рацію. Що ми були малі, і з роками він передумав.

*

Якщо у мене є якась гастрономічна слабкість – то це кава. Я любила міцну і несолодку. Іноді ми з одногрупниками купували її в університеті, щоб пробудити мозок і зігрітися. На щастя, тут була можливість придбати щось краще за незрозумілу субстанцію із автомату.

Сьогодні всі потоком здавали лабораторні. Я сиділа і намагалася визубрити теорію, тому проґавила момент, коли кілька наших відправилися купити перекусити. Після безсонної ночі та без сніданку живіт крутило, але відірватися від конспектів, щоб піти і самій придбати їжу, не входило у плани. Тому я вирішила перетерпіти і приклеїлася до тексту, коли раптом мене відволікли, поставивши поруч велику каву та розігрітий багет із куркою.