Розділ 4. Сама намалюй собі зорі

Добре мати когось, кого любиш, іще краще - когось, хто любить тебе, у болю тоді значно менше шансів перебрати на себе ініціативу.

Михайло Пантич "Аля та один із тих днів"

- Для виконання розрахункових робіт можете об’єднатися у пари з паралельною групою. Вам ж легше. Один варіант на двох. 

- У довільному порядку? – Алекс підійняв руку вверх і питально поглянув на викладача.

- Ні, за списком: перший з тієї – і перший з іншої.

В списку я була шістнадцята, відповідно мені в напарники припадав цей же номер з паралелі. Залишалося лише дочекатися, щоб отримати своє завдання.

- Кричевський і Миронець. Шістдесят шостий варіант, тримайте.

Я спустилася до викладача, простягнула руку і взяла аркуш. Макс також підійшов і ми обоє розписалися в журналі. Тоді разом вийшли з аудиторії, де під дверима вже стояло декілька людей.

- Сімнадцять завдань.

- Безглуздих завдань, - я вставила ремарку. – Що за дурню ми вчимо? Кому воно треба? – я махнула аркушем, мало не розсипавши всі листки.

- Може… - Макс простягнув руку.

- Так, хай краще в тебе буде, - я віддала папір і коротко кивнула. – На наступній парі вже треба здати. А на вихідні я додому. Я б лишилася, але…

- Я все розумію. Зробимо завчасно, можна завтра. Підійде?

- Давай.

- Тоді прийдеш до мене в гуртожиток? Ми в кімнаті двоє, Ігор все одно з’являється раз на тиждень, десь у четвер. Тож практично сам. Ніхто не заважатиме, - хлопець дивився на мене згори донизу.

- Так, згода. Тільки в мене фізра пізно, я прийду додому по шостій, тому, десь о сьомій до тебе, окей?

- Домовилися.

*

Поки всі твою друзі грають у «Йолочку» ВК, ти сидиш і тупо втикаєш в стінку, якої, в принципі, і не видно. Насолоджуючись можливістю хоч трішки побути самою, я не хотіла розтрачувати ці моменти на будь-що дріб’язкове. Хоча, кому що таким видається. Тому я просто залипала, не вмикаючи світло, і слухала відносну тишу. Ніхто не давив на мене, стіни навпаки ніби облагороджували цей вечір, окреслюючи своєю німотою простір.

Я гучно видихнула повітря, з легким болем усвідомлюючи, що незабаром мою ідилію зруйнують.

Самота. Мені не вистачало самоти, натомість як самотності було забагато. І не знала як розв’язати цю дилему.

*

- Вони серйозно? – я сиділа в темряві, яку ледве розбавляло світло від монітору. Праворуч мене був Макс, сам немало здивований тим, що відбулося. – І скільки це триватиме?

На коридорі залунали крики і гучний сміх, якими типово зустрічають відімкнену електрику в гуртожитку.

- Надіюся, в тебе батарея в ноуті нормально працює? Ми встигнемо зробити?

- Звісно, - хлопець ствердно кивнув. – Декілька годин у нас ще є, може, вони незабаром ввімкнуть.

- Повір, у мене в голові тільки одна рима зараз до «ввімкнуть». І далеко не культурна. Лайно собаче.

- Та не злися ти так, - Макс дещо стурбовано (чи то перелякано, все ж при світлі монітору я кепсько розпізнавала його емоції) зиркнув на мене.

- Вибач. Я агресивна. Ще й ці тупі завдання, ні фіга не ясно! Ти щось розумієш? Я – ні! Я нічого не розумію! Що за мудаки то складали? Старші курси? Ох, я б сказала їм.

- Вірю.

- Що? – я не зовсім вловила, що він мав на увазі.

- Вірю, що сказала б, - кивнув, - але давай почнемо робити. Мені Роман скинув свій розрах, вони купували.

- Вибач, давай працювати, - я сумирно поклала на стіл свої руки, якими щойно активно жестикулювала. – Я просто втомилася. Пекельно втомилася.

- Слав, я можу сам зробити… - почав був хлопець.

- Ні-ні-ні! Ти що! - одразу ж обірвала його, мало не на півслові. – Ні у якому разі! Та я й так не про ту втому… Не забивай собі голову, давай краще покінчимо з усім тим. Яке перше завдання?

*

Ми валялися на ліжку один поруч одного і тупилися в поцятковану стелю.

Максимова ідея привезти в гуртожиток імітатор зоряного неба – одна з найгеніальніших думок, яка могла будь-коли будь-кого навідати. Принаймні, тоді я думала саме так. Якийсь час ми лежали мовчки, слухаючи музику, але раптом Макс заговорив. Його знання астрономії перевершували мої, та і розповідав хлопець куди краще за шкільну вчительку. В той момент я могла закластися, що цікавішої лекції про творення зірок вам у житті не почути. Як мінімум, датованої до того вечора.

Електрика, яку ми так чекали ще хвилин сорок тому, з’явилася раптово і в супроводі наших розчарованих видихів.

- Киш! – Макс дещо по-злому шепнув у сторону лампочки, сяючої на всі боки. І на диво, після фрази хлопця знову стало темно. Ми не стрималися і разом розсміялися.

В той вечір я була не сама. Ба більше: в той вечір я була не самотня. 

*

- Це дивно, Ір, так дивно, - я жувала печиво і намагалася якось сформулювати власні думки. – Твій внутрішній світ так міняється, коли ти відчуваєш симпатію від когось до себе. Я ніколи цього не відчувала.

- Коля хіба не сох за тобою всі роки?

- Та я ніколи не ставилася до цього серйозно. А тепер відчуваю власну провину, чи що. Я не можу його покохати. Ну не можу, і все.

- Я його не бачила, він що, стрьомний? – Ірка калатала чай, хоча й пила його без будь-яких добавок.

- Ні. Він… В принципі, Коля доволі симпатичний. Трохи патлатий, високий… Та і риси обличчя правильні. Але суть не в тому. Суть не в зовнішності. Навіть не у внутрішньому світі. Він ж і за характером просто неймовірний. І так, мені хочеться з ним говорити, гуляти, бачитися. Я зроблю все, аби Коля був щасливим. Але змусити відчувати кохання – нереально. Розумієш? Якби могла – то б і секунду не вагалася. Він же практично ідеальний. З його недоліками я звиклася, ще коли ми тусили в школі. А тут… Ірка, чому так?