Розділ 3. Картини, яким не ожити

- Сам винний, - мовив маленький принц. - Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив...

- Авжеж, - згодився лис.

Антуан де Сент-Екзюпері «Маленький принц»

«Я нікого не дратую» - моя щоденна мантра, яку я повторюю сотні тисяч разів. Чи допомагає? Важко сказати. Дуже важко. Мені хотілося сказати людям: «Якщо ти мене любиш, то я із вдячністю прийму цю любов, але не дивуйся, якщо я мільярд разів в тебе перепитаю, чи ти кажеш правду, і все-одно вагатимуся». Ця недовіра не була агресивною, але мене вона жбурляла на узбіччя людських стосунків, мій мозок з важкістю сприймав їх. Напевно, тому, що їх потрібно все ж сприймати душею.

*

Зустрічають все ж по одежині.

Насправді, я здивована, що зі мною хтось раніше міг товаришувати, бо, якщо я дозволяла собі відсіювати спершу по зовнішньому чиннику, то і інші мали робити те ж зі мною. Красунею я далеко не була, ще якщо в дитинстві змахувала на миле дитятко, то у підліткові роки радше на страшненького зомбачка.

Мене не любила більшість моїх оточуючих, я плакала в шкільному закутку майже що перерви, бо мене ображали в класі. Коли почався підлітковий вік, не раз чула, як поза спиною знайомі критикують мене і висміюють. Якщо ви запитаєте, чи я розумію, чому мене не любили, – то ні. Може, це звучить самовпевнено, та досі не знаю, що надто жахливе я робила.

Хвилини зневіри переросли у години, тоді дні, тижні, місяці… Останні роки три я більш ніж була впевнена, що справді гірша за інших, якщо вони так ставляться до мене. Спосіб боротьби і самозахисту був один: «Та мені на вас начхати». Чим більш ти збайдужіле стерво, тим менше хтось тобі може завдати болю. І байдуже, що майже щовечора ти плачеш на самоті в своїй кімнаті чи ванній – головне цього не бачать інші. І так щоранку я складала до школи сумку, брала на озброєння сарказм, та проривалася до важкого шестигодинного бою за власну гідність.

Зрідка звідкись беруться люди, які кажуть тобі, що ти чудова, і що вони люблять тебе. Звикла до думки про власну лайняність, не віриш, втікаєш від них, але згодом тепло від цих слів простягає до тебе руки. Крок за кроком ти підтягуєшся до цих людей, скидаєш залізну броню і сталеву зброю, торкаєшся оголеною душею до їхньої. Тут вже все залежить від когось: буде «цап» - і десять шрамів на серці, чи не буде. Тільки річ в тому, що і ти можеш зробити те «цап», бо у всіх нас однакові умови.

Так я визріла собі думку, що не існує поганих-хороших, а є твої – не твої. Комусь ти не підходиш, хтось не підходить тобі, але навіть найбожевільніших і найжорстокіших хтось любить. І найсамотніших. І навіть тебе. І навіть ти.

Немає абсолютного добра чи зла, усе відносно. Істини нема, і це до біса правильно.

*

Чи можна розлюбити людину? Ні. Я притримувалася думки, що любов єдина і постійна.

Зараз мова зовсім не про кохання, симпатію чи щось на кшталт. Якщо хтось був тобі по-справжньому важливим, то йтиме час, можливо, мінятимуться ваші стосунки, але любов не зникне.

У неї є різні виявлення, які часто можна переплутати із зовсім іншими почуттями: ненавистю, агресією чи дратівливістю. Насправді це просто те, що робить біль із невзаємністю.

Любов, заточена всередині, яку ніхто не цінує – починає в’янути, повільно помирати, засихає і перетворюється на щось зле, щоб хоч якось виразити свою небайдужість.

Щоб уникнути подібного, потрібно мати одне: усвідомити, що саме ти відчуваєш. Так, зробити неможливе: змусити мозок і серце узгодитися. Тільки тоді відпускати буде значно легше.

*

- Я радий, що ти погодилася зустрітися, - Коля дивився на мене згори вниз, засунувши руки у кишені куртки.

- Це тобі дякую, що витягнув мене. Так давно не бачилися, - я майже тонула у накрученому довкола шиї шарфі.

- Прогуляємося? – він кинув поглядом у сторону Площі, бо зараз ми стояли на Академіка Гнатюка поблизу залізничних кас.

- Так, йдемо.

Я хотіла запхати і свої руки в кишені, хоча і знала, що це погана ідея. Борючись із могутністю дурної звички, я легенько розмахувала руками при ходьбі.

- Як ти проводив цей час?

- Та так… Крім універу… Хіба що в Прагу з’їздив, дійсно гарно, - хлопець вдивлявся кудись у небо.

- Ого, класно, - з мого рота виривалася пара і я мимовільно згадала присмак сигарет. Огидне відчуття. Видихнула з полегшенням – така реакція в мене і мала б бути.

- Ти місяць не відписувала… - Коля все ще дивився кудись угору.

- Пробач, я не відписувала нікому. Навіть самій собі не завжди відповідала на питання.

- Мені мама сказала за Славу, - він ніби ковтнув напруження, - мені дуже шкода.

- Я її бачила на похороні. Здається… Я мало що пам’ятаю з того дня. І не тільки. Але давай не будемо про це, будь ласка, - згадувати біль нестерпно.

- Звісно, - Коля поглянув на мене і поспішно кивнув, - я просто боявся, що ми знову втратимо один одного.

- Ну бачиш, - хмикнула, - все ж добре.

- Слав, - Коля якось посуворішав, - я справді боявся втратити тебе. Ти важлива мені. Дуже важлива.

В голові спрацював раптовий механізм тривоги. Тільки не кажи нічого з того, що я не хочу чути. Не кажи. Не кажи, некажи, некажинекажинекажи…

Нависла мовчанка. Не думаю, що вона тривала ту вічність, якою здавалася, але перекипіти усередині все встигло не один десяток разів.

- Слав… - Коля взяв мене за руку і хотів був сказати щось, що вимагало в нього чимало сил, бо я бачила кожнісінький стукіт у його скронях та відчувала трикляту напругу у скулах.

- Коль, ми ж друзі з дитинства. Правда, друзі? І я тебе дуже люблю, ти ж знаєш.