Розділ 2. Малими ковтками свободи

Ох, не повчайте молодих! Нехай побудуть молодими.

Ліна Костенко

День народження у нашої старости Маші припадав на понеділок – дванадцятого грудня. Оскільки на Новий Рік значна частина нас уже мала свої плани як і з ким святкувати, ми вирішили, що у п’ятницю шістнадцятого всі дружньо сядемо в електричку і покотимося в Славсько, як робила більшість львівських студентів. Вилазку за місто ми чемно виправдали вісімнадцятиріччям авангарду групи. Окрім того, ідея покликати з нами народ із паралельної – виявилася більш ніж просто вдалою. У вівторок планувало їхати десь порядком двадцяти хлопів і дівчат в сумі. До четверга нас залишилося шістнадцятеро. В п’ятницю на вокзал прийшло одинадцятеро. Дружньо прийнявши рішення, що нехай інші котяться лісом, неповна дюжина першокурсників скупила квиточки і рушила до електрички.

Наші всі були не на жарт здивовані, коли Скоромохин прийшов зранку з рюкзаком і гітарою до каси. Мало хто очікував, що Сергій поїде, бо так за ті місяці хлопець не налагодив ні з ким нормального діалогу. Мені щиро хотілося розпочати із ним розмову, тому я запропонувала льодяник. Скоморохин спершу ніяковів, а потім подякував і пригостився.

- Як справи? – я запитала.

- Чудово. А ти як? – Сергій опускав очі додолу, коли говорив.

- Я теж добре. Надіюся нарешті відпочити, люблю гори.

- І я, - він кивнув.

Навіть не знаю, чи добре, що є люди, які бояться спілкування куди більше, ніж я. Але вони викликають величезне бажання розворушити їх і підняти їм настрій, допомогти скинути надлишкову напругу та просто розслабитися.

У електричці я сиділа біля Алекса, і першу годину ми з ним слухали музику зі спільної пари навушників, але, на щастя, дружня сім’я з трьома дітками купочкою вийшли на одній зі станцій. Тоді частина розсіяних по вагону одногрупників склали нам компанію.

Це неймовірне відчуття молодості, яке витало над нами, здається, окриляло усіх. Навіть старенька бабуся з сусідньої лавки дивилася і посміхалася, коли ми грали в показуху. Не зовсім комфортно у такому положенні – але для молодих комфорт відіграє чи не останню роль. Так ти і зауважуєш свою старість – надаєш перевагу зручності, аніж атмосфері. Згодом Макс та Назар дістали гітари, і ми точно відповідали всім параметрам молодіжної компанії. Отак, з піснями, які іноді підхоплювали й інші пасажири, групка молодих і ініціативних мчали кудись на зустріч свободі.

*

Як не дивно, восени, після того як приїхала з села назад у Львів, я дуже часто грала. Забиваючи голову мелодіями, акордами, словами пісень, я хоч на ті години позбувалася страшної порожнечі. Затерті іноді до крові пальці нагадували, що я живу. Напередодні я привезла сюди свій інструмент. Вдома залишився Славин, кожного разу мама просить щось зіграти. І ми удвох співаємо, а він чує. І підспівує.

*

- Не будемо приховувати правду: ми всі сюди приїхали просто гарно відпочити. Тому не гаймо часу, давайте веселитися без лабораторних і розрахункових. Лише ми і Карпати! – Назар з широчезною посмішкою поставив на стіл уже напівпорожню пляшку.

- Я радий, що тут є ті, хто тут є! – Макс коротко підвів підсумок. – А тепер за нас, нарешті ці групи вибралась кудись, - і він підійняв угору чарку.

Спиртне було нечастим гостем у мого організму. Завжди дивувало, як показують це у фільмах. В мене ще ні разу не виникало бажання зажмуритися і добавити перчене слівце. Або я не та, або алкоголь. Чомусь під вечір душа знову починала нити, ігноруючи веселу компанію довкола, і я відверто надіялася хоча б так змусити її заткнутися.

- Хочу співати! - Маша вимогливо гукнула.

- Тільки ж перша пішла. Тебе так рано розперло?

- Та йди ти, - дівчина жартома штурхнула Назара, - я хочу співати. Давайте щось із Океану Ельзи?

- Тільки не їх! Я не переживу це, - Роман уже поспішав розливати по другому колу.

- Ну вас! Я маю право на замовлення! Тоді хочу «Покохав я дівчину»!

- Я такої хріні не знаю, - Роман відсунув гітару.

Маша питально глянула на Макса.

- І я пас.

- Я можу, вона легка, - Сергій зняв з інструменту чохол. – Але було б цікавіше, якби хтось підсобив. Там на фоні є мотивчик.

Я потягнулася за гітарою Кричевського:

- Можна?

Він здивовано поглянув на мене, але подав.

- Знаєш? – Скоромохин бігло набренькав.

- Знаю. Давай спробуємо.

Спершу у нас вийшло якось фейлово, трохи збито, але через трішки ми змогли підлаштуватися один під одного.

- І що тут важкого? – Сергій іронічно глянув на хлопців. – Давайте, співаймо.

«Вже нема журби, за минуле триматись не треба…»

*

- Ти нормально? – Алекс дивився на мене згори до низу, бо я сиділа на декілька разів складеній ковдрі на долівці балкону.

- Я чудово.

Перед очима було все якимись картинками, і чорних плям ставало куди більше, тому сидіти на вулиці у темряві якось менш по-ґвалтівному для мозку. Трохи холодно, але поверх куртки у мене була ще одна товстюча ковдра, в яку я закутала ніс і вуха. Довкола був такий собі маленький вігвамчик тепла.

- А ти?

Алекс скептично глянув на мене.

- Слава, ходімо всередину.

- Нііі. Не хочу. Там спекотно. Ехх… Алекс, от ти колись думав про те, чому сніг білий?

- Сніг – це кристалізована вода, кристали – це купа спектрів… І далі інт..інтервенція, інверсія? Як воно, з фізики?..

- Нууудно. Бо якби сніг був темний, то б Миколаю було важче ходити вночі. Мені Миколай носив подарунки, - я видихнула повітря і знову закрила пів обличчя ковдрою.

- В середину, вже, - він посуворішав. – Right now.

- Dear English-man, sorry, but no. In Ukrainian, I mean: «Не». Ем… «Не є». «Не та». Кароч, я буду тут.