Розділ 1. Невагомість, або Тихий спокій наївності

Може, й поети лиш ті,

Що за юнацтва вже сиві..

Євген Плужник "Мрії від серця відтяв..."

У моїх навушниках лунав Іван Лузан, закликаючи стерти увесь свій біль. Я змахнула зі щоки сльозу, яка досить м’яко, попри морозну погоду, котилася додолу.

Зима прийшла неочікувано. Моя осінь, особливо її останній місяць, розчинилися десь поза часом і поза відчуттями. Холод пощипував пальці на ногах, хоча я встигла замінити сезонне взуття та додумалася одягнути теплі шкарпетки. З неба почав притрушувати легенький сніжок, він осідав на волосся, розтавав на віях, застигав на губах. Я насолоджувалася спокоєм, який витав довкола. Оскільки мені вистачило розуму задертися на пагорб, поруч майже не вешталися люди. Якби не надто міські лавки і ліхтарі, я б могла уявити собі ліс, замість білосніжного Стрийського. На руках лежав блокнот, уже списаний майже на половину, хоча завела його відносно недавно. Іркина, на перший погляд, безглузда порада все-таки приносила які-не які плоди: рядок за рядком клепалися історії. Кривенькі, кособокі, беззмістовні та вже точно що без будь-якої літературної цінності, але все ж плодилися на сторінках, ніби бедрики на сонячній галявині.

Я пам’ятаю, що ще десь на самому зламі двохтисячних, у нас на кухні, на східному вікні, завжди була сила-силенна жуків-сонечок. Вони зимували у щілинах дерев’яних віконних рам, і тільки припече якийсь заледве тепліший промінь – і от воно, вікно вже тут-як-тут поцятковане червоним, ніби хто дрібонув фарбою. Батьки не проганяли їх, нам всім ті бедрики були чимось особливим. Тепер вікна пластикові, і рідко який жучок топтатиме скло, прагнучи зігріти живота. Але скільки ж радості приносить одна малюсінька істота, якщо трапиться її зустріти.

Під обкладинку блокнота я затиснула свій старий кулон, який мені подарував брат, ще коли був у середніх класах. Червона фарба з крилець сонечка майже стерлася, але по формі легко здогадатися що це. І цей нічого не вартий на ринку шматок неякісного металу був для мене усім моїм дитинством, затиснутим у діаметр до півтора сантиметри.

Від нічого робити, чи, щоб зайняти думки чимось іншим, я вирішила перечитати останні письмена, що помережили злегка жовтуватий папір.

«Мій біль могли витіснити хіба що нові думки. Ви ж знаєте як це, забивати голову чимось іншим, щоб не мучило старе і палюче. Поміж тим, чомусь спливала цитата з книги, яку я прочитала місяцем раніше: "Відпускати й забувати не легко. Навіть коли тримаєшся за щось болісно-шпичасте. Особливо коли за таке тримаєшся". Власний досвід промовисто гукав, що правди у словах хоч відбавляй, і заборона на щонічне хлипання стала моїм новим постулатом».

Нехай змахувало це все радше на якийсь недо-блог чи пере-щоденник (бо пафос видавав публічність слів), голові якось ставало легше не носити все за собою. Напевно, усім легше хоч якось перекидати тягар зі своїх плечей. Тільки кожен шукає свій метод. І від того знову ставало сумно.

«Неужели я такой же, как все эти люди?»

*

- Знаєш що?

- Що? – Іра дивилася на мене, валяючись униз головою на дивані.

- Я тепер взагалі не бачу сенсу. Тобто, я вступила сюди, щоб як брат, і все таке. І, здавалося б, після його смерті я б мала прагнути тут чогось добитися, але ні. Тепер я хочу втекти. Остаточно.

- Ні-і-і, - подруга сіла нормально. – Ти чого? Ти не казала, що тобі це настільки не подобається.

- Я терпіти це не можу. Але не хотіла вдаряти лицем у бруд перед Славою. А тепер? Він зрозуміє, якщо я наважуся піти своїм шляхом.

- Ти не можеш це все кинути, ей. Навчання навчанням, а як же люди? Чи ти плануєш залишитися у Львові? Скажи, що так.

- Не думаю. Якщо втікати з тонучого корабля, то не просто із трюму на палубу. Ти ж розумієш.

- Ти втратиш мене, - Ірка насупилася.

- Не втрачу, ми так купу часу жили, за кілометри.

- Ідіотизм.

- Я просто втомлена. Втомлена робити вигляд, що все добре. Що мені цікаво копирсатися в цифрах. Мама зрозуміє. Я надіюся на це.

Я валялася на підлозі, водячи пальцем по розкішному вовняному килимі. Іра любила м’які речі, а я любила приходити до неї і насолоджуватися цим комфортом. Думка про те, щоб кинути все тут, не давала мені вже давним-давно спокою, але я стримувалася, бо у ній відчувалася певна спонтанність. Але так хотілося зробити хоч щось, що розтрусить мене і переверне світ.