Розділ 8. Зозуля кольору камуфляжу

Серце, серце! З твоїм вогнем

- У бур'ян головою!

Євген Плужник

Я слухала мамине ридання по той кінець телефонного дроту. Її іноді злегка попускало, а потім знову розривало груди в істериці. Задавати питання, через яке я зателефонувала додому, уже непотрібно – відповідь отримала навіть без жодного слова.

Я хотіла була повісити трубку, але тато заговорив. Він тримався міцно, як і має личити голові сімейства. Голос здригнувся лише раз.

- Ти вже знаєш? – тато намагався стримувати власний істеричний крик.

- Так, - я не впізнала себе. Різка і холодна інтонація розсікла повітря одним рвучким звуком.

Ми говорили недовго. Я знала, що, щойно обірвався зв'язок, наймужніший з усіх чоловіків обійняв свою жінку і випустив на волю власні сльози. Чоловіки не плачуть від болю. Чоловіки не плачуть від страху. Чоловіки плачуть, зазнаючи втрат.

Я захлопнула кришку ноутбуку, залишивши на екрані розгорнуту вкладку з дописом одного прогресивного журналіста. Опісля злізла з ліжка і почала одягатися.

- Все нормально? – Інна, яка відволіклася на секунду від улюбленого американського комедійного серіалу, кинула стурбований погляд.

- Відносно. Я пройдуся.

Щоразу, коли мене щось нестерпно тривожило, коли нерви з’їдали із середини, коли інтелектуальна втома брала гору, я йшла. Просто крокувала вперед. То швидше, то повільніше. Головне – рух.

Так було і того вечора. Холодний спокій і рвучка хода. Три хвилини. Сім. Шістнадцять. Я знову опинилася біля Сухопутки.

Сльози вирвалися разом з усвідомленням того, що відбулося, з усією гіркотою і безпомічністю.

- Та що за дурість! Зателефонуйте мені хтось, скажіть, що це помилка! – я спершу прошепотіла це заледве чутно, потім копнула невидимого м’яча у ворота реальності і скрикнула: - Дзвоніть же!

Істерика нахлинула неочікувано і різко.

*

Я не знаю як зібрала сумку, доїхала до автовокзалу, купила квиток і сіла в автобус. Тим паче я без поняття, як змогла пережити ту ніч. Перелякана Інна втекла ночувати до свого хлопця, тож розіпнутися на хресті власного горя мені вдалося сповна. Під ранок сльози закінчилися. Залишилися червоні і набряклі очі, а їм на пару – страждання і відчуття порожнечі.

Поряд мене сидів чоловік років сорока, який щойно повернувся зі Львівського шпиталю. Солдат. У нього не було лівої ноги. Всю дорогу він намагався стримувати муки, очі просякли болем, але армієць мовчав, зціпивши зуби. На зупинці в Червонограді він зауважив мій прикутий до його ноги погляд.

- Навоював, - хрипло кинув, борючись з бажанням висмалити цигарку.

До армійця зателефонували. Щось сказали. Він відповів. Тоді знову вислухав співрозмовника, додав свою репліку:

- За Когута І Миронця я знаю. Аліпов дзвонив. Я їду в Луцьк, їх там відправити мають. Ти подумай, так же ж Славік Миронець мене з БТР тоді і витягнув. Місяць тому. Якби не він, то одною ногою я б не відробився. А тепер… - Він замовчав, слухаючи співрозмовника, тоді продовжив, але я його не чула, намагаючись заглушити черговий порив істерики.

Забагато «Слави» для однієї сім’ї.

*

- Ти ідеш?

- Можна я ще трішки тут побуду?

Тато з розумінням кивнув. День видався ще важчим, ніж очікував кожен з нас. Ми, хоча й самі були такі слабкі і вразливі, боялися залишати надовго маму на одинці. Хтось з нас зазвичай мав бути поряд.

Від похорону пройшло три дні, але ми з татом щодня приходили на могилу. Мама ж не могла навіть вийти з дому, лікар виписав їй заспокійливе, але й воно не було достатньо рятівним. Ніщо не може врятувати розтоптану батьківську душу, ніщо не зможе повернути їхнє майбутнє.

Я самотньо сиділа на цвинтарі, виснажена і побита. У мене не залишалося сліз, хоча іноді накочувало хвилями недопитий смуток.

Чи вірила я в Бога? Напевне, тоді я понад усе хотіла, щоб він існував. Хотіла, щоб мої слова линули не в порожнечу, а до того, з ким я воліла говорити. А якщо є Бог, то і Слава десь поруч все ще має бути.

- Ти завжди був розумнішим з нас двох, і справа не у віці. Ти просто знав як не розчарувати батьків, як зробити правильний вибір, куди, врешті-решт, піти. Ти знав як зарадити мені. Захищав, коли мене ображали, - я дивилася на чорний залізний хрест з білою стрічкою, зав’язаною поверх таблички з іменем та двома датами, з надто коротким часовим проміжком між ними. – Пам’ятаєш, як ти вчив мене стріляти з гвинтівки? «Спершу склади приціл з мушкою, а тоді направляй. І не дихай, коли тиснеш на курок». Ти ще сперечався з татом, хто саме з вас навчив мене влучати у ціль. А як мама нас гукала: «Слава! Слава!» - і ми бігли обоє. А тоді, коли я вилазила на вишню і зламала ногу, як падала? В сім років? А ти ж казав: «Не лізь». І малину ти мені смикав у тієї баби вусатої, що жила за лікарнею, - на моєму обличчі виникла посмішка, проте в мить згасла, знову поверталися сльози. – Коли ти востаннє подзвонив… Ти сказав, що все нормально, ти сказав: «Мальок, ми ще з тобою сходимо на рибу на наш ставок, не рюмсай», - а я тоді й не плакала А зараз…

Я замовкла і похнюпилася, не в змозі дивитися ні на хрест, ні на горбату могилу, ні на підперезане чорною стрічкою фото. Сонце все ще припікало, але час від часу зривався потужний вітер. Тоді знову вщухав, а через хвилину повертався. Він скинув вінок з якогось сусіднього насипу. Той гупнув об низесенький парканчик, пофарбований у білий. Я втерла очі і продовжила:

- Мамі дуже погано. Їй не можна нервуватися, але коли їх оповістили... Навіть раніше, коли тільки пропав зв'язок з тобою, в ту ніч… Мама проснулася. Вона вже тоді звідкись знала, але не хотіла вірити. І зараз не хоче. Ми всі… - замовкла, підперла руками обличчя. - Я забрала твій кулон з гербом, ти ж не проти? На моєму розірвався ланцюжок, того я вчепила на твій обидва, - у підтвердження цих слів, лівою рукою потягнулася за пазуху.