Розділ 7. Чуже буде завжди палкішим

О болі радісні непізнаних бажань,

Тривожний крові шал і поривання,

Коли багрить чоло бадьора рань

Знання й незнання.

Василь Стус

Я вийшла з першого корпусу. Було вже доволі темно. Мені прийшлося чекати на п’яту пару, щоб здати лабораторні з іншою групою. Я вдихнула морозне повітря і почала натягувати рукавиці. Синоптики прогнозують три дні майже зимового холоду, а тоді знову помірну осінь. Мені не хотілося додому. Власне, гуртожиток мене не лякав. Щасливий білетик під іменем Інна освітлював проживання там. Останні дні вона ночувала не часто, постійно вгощала смакотою, бо любила готувати всілякі замудрені страви, кімнату тримала у порядку і обожнювала, здебільшого, ті ж серіали, що і я. Але мені все одно хотілося потинятися туди-сюди, поки мороз ще не надто сильно «щипав за щічки». Я вийняла руки з кишень і дістала свої рукавиці, які мені прислала у подарунок ще торік Іра. Прекрасні в’язані рукавиці на всю долоню, як у дитинстві, з ялинковим малюнком. Дорога не була слизькою, тому я подумала пішки піти у центр, подивитися на ярмарку, яку вже мали поставити, або зайти в книжковий.

У воротах я мало не стукнулася в якогось перехожого, котрий швидко йшов назустріч, але він вчасно відхилився.

- Слава, - хлопака схопив мене під руку.

Я зробила зусилля, щоб повернутися, бо у зимовій куртці та з накрученим шарфом, я була незграбним неповоротким пінгвіном.

- Олег, привіт!

Переді мною стояв Лесин хлопець. На вигляд він був стурбованим і пекельно втомленим.

- Ти не бачила Лесі?

- Щойно? – перепитала.

- Будь-коли за ці три дні.

- Ні… Що сталося? – я відверто перелякалася. Леся завжди була з Олегом, вони наче сіамські близнюки. Ніколи не вели себе вульгарно, не тикали в ніс тим, що «погляньте, ми пара!», але просто постійно знаходилися поруч. Те, що Олег не знав, де Леся ховається протягом трьох днів, - нічого хорошого не віщувало.

- Три дні тому вона пішла ночувати додому. Ти ж знаєш, зазвичай вона лишається в мене. А тут три дні. Я ходив до її батьків – Лесі там нема. Вони взагалі нуль по фазі. Навіть дупля не дають, шо рідна дочка пропала. Все як завжди, повна хата людей, ні вікон, ні дверей, один запах перегару. Моя мама ходила в поліцію, написала заяву. Але вони відхрещуються, кажуть, що просто загуляла. Вона вже повнолітня. Лайдаки довбані! Розумієш, сім'я у неї неблагопристойна, і все таке. У неї не так багато друзів, щоб мати де заритися. Та і чому не вернутися? – Олег нервово тупцював і поривчасто жестикулював. Здавалося, що хлопець от-от зірветься на крик.

- Вона не дзвонила? Не писала? Взагалі нічого?

- Три дні ні звуку, ні сліду. Я місця собі не знаходжу! Тільки все надіюся, що вона просто киданула мене, ніж хтось її… А срань! – він гупнув рукою по стовпцю воріт.

- Я можу якось допомогти? Десь пошукати, я не знаю, що-небудь?

- Я мало не весь Львів перерив. Не знав, що за три дні зможу стільки гасати. Майже не спав. Раз вирубився прямо в парку на лавці, як бомжара, господи… Мені треба щось випити. Слава, будь ласка, пройдешся зі мною? Я просто хочу кави, якоїсь дико міцної. Відчуваю, що зараз вибухну.

- Звісно, - я кивнула.

- Ми рушили, ні, майже побігли до якоїсь забігайлівки. Олег навіть не знімав куртку.

- Боюся, якщо я моргну, то відключуся. Навіть не хочу думати, шо насниться. Не хочу думати, що в житті все може бути ше гірше. У мене не було твого номеру, я писав тобі вк, але не мав як подзвонити, щоб спитатися, чи ти її бачила. Думав, вона в сестри. Та живе в Чернівцях. Дзвонив туди – тепер і там не сплять. Я пробував дізнатися на вокзалі, чи брала квиток. Дзвонив до оператора, щоб дізнатися, чи хоч комусь вона дзвонила. Скрізь мене послали. Я накричав на кожного з них, хоча вони й не винні, я знаю, вони просто не мають права. Срані закони! Срана система! Я зараз весь світ ненавиджу, – Олег нервово стукав ногою по підлозі. – Якби до мене хтось домахався, я б вмазав йому за будь-яку фігню.

- Колись таке було? Вона вже зникала?

- Хіба ше до мене. Коли я забирав речі з її квартири, мені прийшлося стукнути її батю. Вона тоді була в десятому класі. І думаєш її радаки підняли бучу, що їхня дочка в п'ятнадцять років практично не живе вдома? Зрідка ночує, коли вони більш-менш тверезі? Були раді, що сплавили. Господи, як можна до такого довести свою дитину? - Олегові принесли замовлення, і він грів об горнятко руки. - За ці два роки вона помінялася. Стала веселою, постійно щось готує з моєю мамою, любить позувати для моїх малюнків. Боже, я за неї вбити готовий. Якщо я її не знайду – я не знаю. Я просто звихнуся, - хлопець глибоко вдихнув і видихнув, подмухав трішки на каву, щоб та швидше схолола. – Коли вона тобі розказала про батьків?

- Місяць тому, чи два…

- Вона не любить про це говорити. Це і ясно.

- Вона була тоді така спокійна.

- Звикла.

Хлопець кількома ковтками випив ще гарячий напій. Кинув на стіл гроші і піднявся на ноги.

- Я погнав шукати її далі. Взагалі, не знаю, чи в моїй біганині є сенс, але сидіти на місці нереально. Якшо побачиш її…

- Звісно, я скажу тобі, - кивнула. – Тільки надиктуй свій номер.

Ми обмінялися контактами. Олег швидко рушив вулицею, оглядаючи її. Я засунула руки у кишені. Настрою йти гуляти не залишилося, мене доїдав підступний черв’як тривоги. Ми не були дуже близькими друзями з Лесею. Взагалі, не знаю, чи були в неї такі. Вона була нестабільною, якщо можна так сказати. Постійно кудись неслася, робила хаотичні речі, намагалася виділитися і водночас розсіятися в натовпі. Вона ніби боролося з цим набутим комплексом, що батьки не звертають уваги. Хочеться показатися, і водночас розум вже каже, що це марно. Але ставала все більш і більш впевненою у собі. Якби не Олег, що б з нею було зараз? А, власне, що з нею саме у цей момент?