Розділ 6. Зміни – прародичі страху

«Хто не зріс поміж вас, той вас не зрозуміє»

Леся Українка «Лісова пісня»

Головна проблема понеділка – це те, що він йшов після вихідних. Ні, суть зовсім не в початку робочого тижня, а в тому, що це завжди повернення. Найгірше: ймовірність того, що ти повернешся у понеділок зовсім іншим, ніж був у п’ятницю, куди вища, ніж те, що ти прийдеш в середу не таким, як був у вівторок.

Мене завжди лякав понеділок і можливість, що люди, які тобою дорожили два дні тому, тепер все забули, уже немає такого поняття як «учорашній жарт», а більшість планів зруйновано і зіпсуто.

Я не любила понеділок, бо він задавав ритм усьому тижню, але увесь тиждень не задавав ритму йому. За вихідні змінювалися сотні думок і симпатій, розлука або ж єднання стирали спогади буднів. Вихідні псували звичний цикл, або ж навпаки – давали тобі можливість вирватися з нього.

Понеділок завжди незвіданий, бо ти не знаєш, як відіб’ються на будні субота та неділя. Ти не знав в якій мірі людина, з якою ти провів відпочинок, підпустить тебе завтра.

Я боялась. Я завжди боялася понеділка.

*

Сьогодні мій лев прокинувся на підлозі (ліжко часом ставало завузьким для нас двох, або ж він сам намагався дати драла, але гайнути далі йому не вистачало сил). І, попри ці неявні спроби втечі, я знала, що у вірності з ним ще варто позмагатися. До цього з роллю постійного супутника мого «кімнатного» буття мусив справлятися вазон, який стояв вдома, на підвіконні біля ліжка. Але тут ризикувати життям невинної рослини не хотілося. Я думала завести кактус, але не склалося. Поставити таким чином, щоб я пам’ятала про його існування – ніде, а зробити з рослини сухий шматок непотребу – якось надто жорстоко. Отож, втішалася тим же левом, котрий справедливо відвойовував власну частину ліжка.

Оскільки сусідка уже пішла на пари, я мала можливість насолодитися самостійним ранком. Нашвидкуруч прийнявши душ та зробивши сніданок із пластівців, молока, фруктів та зефіру, увімкнула серію улюбленого мультсеріалу. Зручно вмостившись у кріслі, я повільно їла, час від часу закладаючи мокре волосся, яке вибивалося, за вухо.

Мені було аж на третю пару, хоча я все-одно спізнилася на якісь три хвилини. На щастя, викладач теж розподіляв мою думку щодо вчасного приходу. Макс і Алекс розмовляли з хлопцями, тому тільки коротко кивнули у привітання. До мене підійшла «картопляна» Оля, яка раділа уже тому, що все ж не завагітніла у перший університетський рік, та почала розпитувати як пройшли мої вихідні.

А як? Я просто валялася цілими днями у ліжку і байдикувала. Ще з Ірою сходили в кіно на якусь комедію, потім в неї вдома подивилися ще два фільми, в цей час наминаючи тонну солодощів, а далі я знову лежала під ковдрою. Тож відповідь була коротка:

- Чудово, відпочивала. А ти?

- Та ми з Ігорем на озеро їздили, ще достатньо тепло, тож гарно провести час разом на природі – саме те, чого я хотіла б в ці дні понад усе.

Вона ще щось тараторила про намет і їжу на багатті, але мою увагу цілком переключив на себе один юнак, якого я раніше не бачила. Він сидів собі у куточку і щось шкрябав по стіні. Оля зауважила, що я відволіклася, і тихо шепнула:

- Це Скоромохин, він до нас з паралельної групи перевівся. Кажуть, у нього якісь проблеми з навчанням, чи то зі вступом були… Не знаю, дивний тип, ні з ким не говорив ще. Ну, крім старости.

- Так, дивний… Але звідки ти це все знаєш?

- Ну так Маша мені все на фізрі і розповіла.

А хлопець і далі сидів, длубаючи стінку. З-за рогу з’явився викладач, який все ж встиг до правила п’ятнадцяти хвилин (не приховуватиму, що ми всі з цього трохи засмутилися) і запустив нас у аудиторію. Скоромохин ввійшов останнім і сів за дальню парту.

- Crazy, так? – кинув мені Алекс, який всідався поряд.

- Не більше будь-кого з нас, – мені кортіло заступитися за новенького. – Чому його так пізно перевели, це ж не школа?

- Якісь-там зв’язки в деканаті, чи що. It doesn’t matter. Може, ще й буде з нього діло яке.

- Знаєш його ім’я?

- Здається, Сергій, - хлопець примружився, намагаючись згадати. – Так, тру-інфа, Маша записувала його телефон, я бачив.

Запала коротка тиша.

- Знаєш, Макс злий на тебе. Свій rage не контролює.

- На мене? – Алексу все ж вдалося відволікти від Скоромохина, - За що?

- Не шарю, просто кинув мені щось, типу: «Звідки мені знати?», коли я запитав, чому ти спізнюєшся. Так агресивно кинув. Але, who cares?

Я мовчала. От того ті понеділки дивні. Зараз за пару накручу цілу бучу дурних думок, що ж сталося. Дивні люди, мають щось у своїй голові, з того і роблять висновки, з того і роблять вчинки. Я поняття не мала, що ж не так, зирнула на Максима. Він, виявляється, весь цей час те і робив, що дивився на мене, так по-злому дивився, а тоді відвернувся. Цей погляд з-під насуплених брів змусив аж легенько сконфузитися.

Дивні, дивні люди. Дурні, дурні понеділки.

*

- Що сталося?

- Щось сталося?

- Давай тільки без цього, - я пробуравила своїм поглядом дебелого хлопаку.

- Все чудово, – Макс осяйно всміхнувся (доволі непереконливо, як на мене) і покрокував наввипередки.

- Ні. Я не відстану, - підбігла ззаду і піймала за лікоть, - ти чуєш?

Він відшарпнув свою руку, немов обгорілий. Зупинився. Дивився і мовчав. Ті дві-три секунди, що він отак просвердлював дірку у моїх очах, розтягнулися на невеличку вічність. Хотів був щось сказати. Замовк. Знову. Потім все ж поклав свої руки мені на плечі. Насупив брови і зморщив чоло.

- Не можна так, Слава, не можна.

- Що? – щиро не розуміла, що відбувається.