Розділ 5. Дякую за немарнощі

Не хотілося мені і ні в кого закохуватися. І заміж мені теж не хотілося. Якось потім… Коли буду готова пізнати таке кохання.

Урсула Ле Гуїн «Голоси»

- Миронець? – мене гукнула наша староста.

- Що?

- Мені ще довго таскати зі собою твою заліковку?

- Ти про що? – я трохи розгубилася.

- Не тупи, нам видали залікові книжки, забери свою і підпис постав, - Маша зневажливо закотила очі.

- Вибач, я не знала, - мені стало ніяково.

- Всі знали, одна ти ні! – дівчина все не могла вгамуватися.

- Що за трабли? – поруч виник Алекс.

- Та у нас є одна особлива, якій потрібне персональне запрошення!

Городнюк озирнувся і побачив, як я мовчки забираю зі столу заліковку. Він насупився і відповів:

- Це я завтикав їй сказати, - тоді хлопець заговорив до мене: - Сорі, геть вилетіло з голови.

- Та нічого…

Але не встигла я договорити, як староста перебила і зверхньо добавила:

- Чому ти все повинен робити за неї? Вона що, рук не має? Панькаєшся, як з дитиною, - і Маша, закинувши сумку на плече, розвернулася та полетіла кудись у сторону.

Решта наших одногрупників були не в меншому шоці, ніж ми з Максом. До нас двох підтягнулася Оля і пробурмотіла:

- Вона головою стукнулася, чи як?

- Забийте, ми просто трохи посралися, - Алекс відмахнувся.

- Через мене? – я тихенько запитала, щоб почути міг лише він.

- Хтось просто любить привласнювати людей тільки собі. Твоєї провини тут нема, просто Маші варто зменшити рівень егоїзму в крові. Я не перестану з тобою спілкуватися, бо комусь чомусь так хочеться.

*

Я сиділа сама за однією із останніх парт. Алекс прогулював, а вливатися до нових знайомих не хотілося, у них своя атмосфера. Тому, слухаючи музику, просто карлякала в зошиті, коли краєм ока вловила, що хтось сів поруч. Інстинктивно втиснувшись іще сильніше у стіну, легенько повернула голову. Тоді одразу ж витягнула навушники, впізнавши сусіда.

- Не проти? – Максим запитав.

- Звісно ні. Привіт.

- Привіт, - він сперся спиною в задню парту. – Що слухаєш?

- Нещодавно новий гурт нарила: «Of the Wand & the Moon».

- Можна? – хлопець кивнув у сторону телефону.

Я простягнула йому смартфон і навушники. Він обережно взяв їх, легенько торкнувшись моєї руки.

- Це дарк-ембіент.

Десь хвилину ми просиділи мовчки, поки Макс слухав пісню. Навіть трошки почала нервувати, бо, здебільшого, смаки не дуже сходилися з більшістю знайомих. Період, коли ховалася від усіх, замикаючись від світу виключно піснями із екстремальним вокалом, пройшов, але від того любов до блек-металу просто розбавило фолком, дарк-фолком і навіть неокласикою. Плейлист ріс, наповнювався різними жанрами, новими гуртами. Не було лише танцювальної музики. Не люблю танцювати.

- І ти все таке сумне слухаєш? – хлопець заговорив.

- А яка там пісня? – я глянула на екран. – О, так «We are Dust» весела.

- Там посередині фраза: «Я хочу померти», - Кричевський здивовано витріщався.

- Ну, але сама мелодія, хех, - я трохи розгубилася, - наче Новорічна.

Мені ніколи не здавалася дивною музика, яку слухаю. Та і взагалі, чи самі ми її обираємо? Почуття краси йде зі середини, воно не обумовлене раціональним мисленням.

- Увага! – від розмови нас відволік викладач. – На наступному тижні буде самостійна робота, запишіть теми, які варто повторити.

Ми переглянулися і чемненько почали нотувати. На перерві між півпарами до нас підійшли одногрупники Максима і, привітавшись, почали щось ґелґотіти.

- Ти чого аж сюди злиняв, сам же просив, шоб місце зайняли, - один тлустенький кучерявий хлопець постукував пальцями по парті.

- Треба йому ти, у нього тут дівчина, - це вже добавив Назар.

Я зиркнула на сусіда, встигнувши побачити, як він важко ковтнув, а тоді, почесавши потилицю і безтурботно відкинувшись назад, відповів:

- Та ти, Паш, так розрісся, що я просив зайняти місце, аби тобі простору вистачило.

- Та такі дрищі, як ти, і половиною дупи здатні зачепитися, як гачком, - не розгубився той. – Вліз би.

Назар засміявся і постукав долонею Павла по спині:

- Ладно, давай, ідемо назад. Не псуй людям атмосферу, - Семенюк на прощання підморгнув.

Ми знову залишилися вдвох.

- Придурки, - невимушено кинув Максим.

- Вони веселі, - спробувала розрядити обстановку.

- Трохи є…. – Кричевський прокашлявся і повернувся до мене. – Не хочеш кудись сходити після пар?

- А? – тупо перепитала.

- Ну, маю на увазі, ми могли б сходити щось подивитися. Я практично нічого не бачив у Львові. Може, на Високий Замок піднімемося?

- Давай, - кивнула.

- Круто, - Максим клацнув ручкою у стіл і покрутив її в руках.

Від трохи незручної мовчанки нас врятував викладач, який вирішив продовжити лекцію.

*

Втішаючи себе надією, що серед будня там буде мало людей, ми чалапали нагору, наближаючись метр за метром до вершини Високого Замку. Я там побувала ще кілька років тому, коли гостювала у Іри, але це місце мало хто відвідує лише раз. Як мінімум, варто піднятися на вершину двічі: вдень і вночі.

Наша розмова скерувалася у русло шкільних років, витягуючи на поверхню те, що тепер вважалося просто спогадами.

- Я займаюся програмуванням ще зі школи. Кілька років поспіль їздив на олімпіаду, потрапляв на Всеукраїнську. Маю два призи: за одинадцятий і десятий. Першого року потрапив у треті, але на наступний добряче підготувався і зумів вибороти друге. Взагалі, планував йти на програмну інженерію, балів вистачало, але в якийсь момент усвідомив, що хочу розширити кругозір довкола сфери ІТ, а кодити і так в універі не навчать. Думаю, наступного року йти на курси у якусь фірму, а потім і на роботу, щоб до випуску досвід мати.