Розділ 4. Випадкові заплановані зустрічі

Танцюй і пий,

Поки живий,

Бо завтра буде пізно.

Поки живий,

Танцюй і пий,

Бо завтра прийде смерть.

Zwyntar «Танцюй і пий»

Я з великим зусиллям все ж змогла сповзти з ліжка.

За цей місяць, що я ходила на пари, мене ні разу не тягнуло кудись деінде. В університеті завжди чекала купа людей, привітних, добрих і позитивних. Для мене це було все в новинку. Я, напевно, по-мало закохувалась у них та впускала всередину душі. Можливо, дарма, але порожнеча, яка болюче нила протягом останніх років чотирьох, починала гоїтися. Нехай і тимчасово. Вдома ж все поверталося стократ. Я дивилася на «+10» в діалогах, але все-одно самотність гризла і тягнула у грудях.

Побути сам-на-сам не могла, гуртожиток не передбачав подібної втіхи, тому затишку і комфорту дико не вистачало. І я почала кутатися у людей, які були поряд.

Можливо, вимагати тепла від оточуючих не зовсім правильно, але я не знала звідки ще його можна черпати, тому ловила кожен такий шанс.

Коли я зачиняла двері, у коридорі було порожньо. Траплялось, хтось смалив цигарку біля вікна, розмовляв по телефону, чи йшов на вулицю або у кімнату. Але цього разу не встигла я пройти і двох метрів, як хтось налетів на мене і збив з ніг. Буквально за секунду до зустрічі лицем до лиця з підлогою, цей «хтось» піймав мене і поставив на ноги. Все сталося так неочікувано, що тільки вгамувалися памороки, як винуватець уже летів далі, а за ним гналося ще двійко не менш дебелих хлопців, один з них був у самісіньких трусах. Обидва мокрющі. На щастя втікачеві, наша система передбачала двоє сходів з обох кінців проходу, чим він і скористався.

Як не дивно, але в дитинстві єдиним реальним способом познайомитися я вважала саме ось-такий. Ідеш собі, стикаєшся, щось падає – знайомитесь. По-дурному, чи не так? Тут схема пішла під три чорти, впало не «щось», а «хтось». От, дитяча ілюзія розбилася в друзки, залишивши мене саму серед облупленого коридору рідного гуртожитку.

Більше інцидент не повторявся, але дурна небезпека вбитися за три метри від ліжка все ще зрідка тривожила.

Одного вечора я вирішила вийти на вулицю, там збиралися невеликі компанії і бренькали на гітарах, або включали колонки (здебільшого, грав якийсь шлак). Можна було притусуватися до когось (чого я, звісно, не робила), або просто посидіти в стороні і порозмовляти по телефону. З Лільою ми не говорили давно, а сьогодні випала чудова нагода. Я думала сісти на лавочці, але тільки підійшла до неї, як мене гукнули. Не по-імені, навіть дещо грубо, але я обернулася.

- Знаєш підхід до дівчат, яка ж проігнорує: «Ей ти, в сірому!» - сама здивувалася тому, що змогла з себе видавити цілісіньку фразу незнайомцеві.

Хлопчина знітився і опустив очі.

- Я хотів вибачитися. Тепер, видно, треба двічі, - він підійшов ближче, тримаючи за гриф акустичну гітару. – Я Саня. Е-е-е… Короче, пару днів тому я тебе збив в коридорі, - почесав потилицю і ніяково всміхнувся, - соррян, не хтів.

- Йеп, без проблем, - коротко кивнула. Секундна мовчанка. – Слава, приємно познайомитися.

- Ага. Е-е-е, - запнувся, - ти на когось чекаєш?

- Та ні.

- То, може, го до нас? Там пацани і Лєнка, ти вмієш грати? – хлопець оживився.

- Та так, щось бренькаю, але не дуже, - чесно відповіла.

- Та в нас всі такі майстри, я скажу. Пішли, познайомлю. Ти який курс?

- Перший.

- Чотко, я другий. З Лєною ми в одній групі, Васька третій, а Міша то тоже перший. Йоу, народ, - він махнув невеликій компанії, - я нам тут нові руки привів. Бо ти, Васька, захарив безладно бринькати. Вчися вдома, а не зараз.

- Та пішов ти, - буркнув тлустий хлопчина, але покірно відклав інструмент у сторону.

- Знайомтеся: Слава, перший курс, наша общага. Каже, що шурупає в гітарі.

- Я Лєна, - симпатична брюнетка простягнула мені свою руку, – приємно познайомитися.

- Навзаєм.

- А це Вася.

- Жирдос, - навмисно бухикнувши, сказав Саня. У відповідь всі засміялися.

- І Міша, - прибавила дівчина.

- Ку, - махнув рукою блондин у клітчастій сорочці. Він сидів на спинці лавки, обіперши лікті в ноги. – Якщо ти правда граєш, то зваргань нам щось адекватне. Будь ласка, мені треба промити вуха після цієї агонії.

- Та я не дуже, - але все ж потягнулася за гітарою.

- А нє, - зупинив мене другокурсник, - мою бери, вона краща. Ту просто не шкода давати на розтерзання Василю.

Я взяла до рук симпатичну «дупасту» акустику і сіла поруч з Лєною. Спершу перебрала декілька акордів (все ж не грала уже добрих місяці два), а потім перелічила в голові всі вивчені композиції. Хотіла була почати, але зупинилася:

- З вас хтось співає?

- Ну, я, - Лєна підняла руку, - та і Міша теж.

- Що знаєте? Може, пересічемося.

- Ну… «Ляпис Трубетской»? – блондин питально підняв брови.

- Соррян, хіба тільки «BRUTTO», - запропонувала альтернативу.

- Зашибісь, - Міша оживився.

- А я не шарю, - брюнетка гнівно відмахнулася від знайомого. – Давай так, щоб і мені не чуже.

- Ладно, е-е-е… «Один в Каное». Шурупаєш? – Міша поглянув на мене.

- Шурупаю. «От і все» піде?

- Го, – хлопець ствердно кивнув.

- Знову слів не знаю. Ну, пісню знаю, а слова кепсько, - дівчина швидко нагуглювала текст в неті. – Секунду. О, все, є. Давайте.

- Краще б у Мейденах шарила… - Вася ліниво відкинувся на спинку лавки, вставивши свої п’ять копійок до того, як я почала грати.

- Звісно, на акустиці. Які проблеми? «Fear Of The Dark» чи краще «Flash Of The Blade»? Тільки пообіцяй, що мене не пожене в шию Брюс, якщо я колись його побачу.