Розділ 3. Відчуй себе Принцовим лисом

Сентиментальність!

Хай згине

І пам’ять ніжних на землі.

Василь Еллан-Блактиний «Після Крейцерової сонати»

- Го після пар гуляти? Буде Роман, Маша, Вова, Макс і Ігор з паралельної. Maybe, somebody else, - Алекс жував печиво, виставивши ноги, які тирчали з коротких шортів, на сонце.

- Я за. Куди ідемо?

- А хрен його знає. Може, в парк Франка, чи на стометрівку. А от і сам паті-мейкер, глянь, який на розслабоні, - хлопець тикнув на Максима, який рухався до нас, залипаючи в телефон. – Hello, фелла, не влети куди з таким задротством.

-Thank you, янкі, за турботу, не влечу, - Кричевський сів поряд, ховаючи смартфон у кишеню. – Так що, ідемо?

- Звісно. Вона з нами, - Алекс тикнув у мене пальцем, ніби проголошуючи: «Це не терпить оскаржень». Подібну інтонацію в тоні вловила не лише я, того Макс усміхнувся і сказав:

- Ну, коли ти сказав, то звісно, - тоді поглянув на мене, - а взагалі, я радий, що ти йдеш. До речі, Ігор давно хоче з тобою толком познайомитися. І Назар. Назік теж іде, - це він вже кинув Алексу. – То ти точно будеш? – знову просвердлив мене поглядом.

- Єп, - приємно як-ніяк. Люди знають про моє існування.

- Як я розумію, потрібно пояснити хто з них хто до того, як ми зберемося?

- Буду вдячна. На імена пам'ять у мене дірява, - трохи сором’язливо і невпевнено подякувала Олесю.

- Я зараз поясню, там все ізі, - Алекс викликався добровольцем.

- Тоді до зустрічі на Ноліку після четвертої пари, - хлопець підвівся і попрямував у сьомий корпус.

Дружнє зависання з групою – це явно те, що треба. Головне забути, який я морожений кальмар буваю у компаніях. Все ж здаватися німим недоуком вельми не бажано.

Частина тих, чиї імена я почула, для мене були аватарками з підписом, які щовечора обмінювалися сотнями повідомлень у бесіді. Іноді я просто залипала туди, намагаючись стримувати сміх, бо часто жартики одногрупників були більш ніж вдалі. Але мої думки в ньому виринали рідко, пролітали майже не зауваженими у навалі чужих реплік.

Вони всі були більш ніж просто живими. І я хотіла заразитися від них цим життям.

*

Як і було домовлено, ми кучкувалися на Ноліку. Окрім тих, про кого хлопці згадували раніше, назбиралося ще четверо людей. З більшістю із них я ніколи не розмовляла. Власно, дехто тому й косився у мою сторону, задаючи німе питання: «А вона що тут робить?». Ідея по-тихому злиняти окупувала все більшу частину мозку, але від планування втечі мене відволік якийсь білявий хлопчина. За описами Алекса, я ідентифікувала одногрупника під кодовим ім’ям «Ігор Парубчак», також відомим, як «Гора». Що тут сказати, кличка більш ніж просто пасувала власнику: двометровий широкоплечий дядько, із трошки випнутим уперед підборіддям, світло-світло-блакитними очима і рясним ластовинням.

- Привіт, - його бас ніби ковтнув всі шуми довкола.

- Привіт, - через тривалу мовчанку, замість нормального голосу, вийшов якийсь скрип іржавої хвіртки.

- Шо це ми ніяк не познайомимося? – Гора почесав потилицю. – Я Ігор, - він простягнув руку.

- Слава, - потиснула у відповідь.

- Еверест, увімкнув режим пікапера? – Алекс засміявся і пхнув ліктем одногрупника, але через двадцятисантиметрову різницю у зрості, йому прийшлося неприродньо вигнути руку, щоб нормально влучити у бік.

- Знаєш, шкет, - Ігор хмикнув і поклав долоню на голову Алекса, - у тебе дуже тривіальне бачення міжстатевих стосунків.

- Ти не дивися, що він такий остолоп зовні, - до нашої когорти приєдналася Мукляк Настя, яка йшла одразу після мене у списку, - Парубчак знає всі істини цього світу, але не признається.

- Але ти мене всім зливаєш, - Гора грайливо підморгнув дівчині.

Вони ще кілька хвилин жартівливо підколювали один одного, поки ми чекали на останнього компаньйона. Ним був мій шкарпетковий знайомий Макс. Він прийшов, несучи за спиною гітару у чорному чохлі.

- Сарян, Ігор завтикав. Прийшлося ще чекати, поки принесе, - хлопець помахав усім рукою.

- Шо, го? – перепитав Назар.

- Та, чешем у Франка. На крайняк не буде де сісти, хоч на траві розмістимося.

Ми всі кучкою посунули в сторону пару. Я йшла однією з останніх, тому Максим збавив хід, щоб зрівнятися.

- Ну що, Шурік провів тобі екскурс щодо нашої тімки?

Я засміялася і кивнула у відповідь.

- Розіб’єш бідняткові серце, якщо  почує, як ти його називаєш.

- Я тебе прошу! – він весело відмахнувся. – Наш янкі прожив два місяці, вишиваючи із Бетсі Росс, і тепер не бажає бути старим добрим Сашком…

- Я все чую! – Алекс ішов попереду нас і помахав рукою, не повертаючись.

- На це і розраховувалося, - Кричевський підморгнув мені.

- Наш потенційний учасник «Work and travel», - Ігор вставив свою ремарку, викликаючи загальний регіт.

- Скажіть, please, - тепер до жартів підключився Назар, - наскільки hard вставляти через кожні two words англомовні?

Всі знову засміялися, але Городнюк лише відмахнувся.

- Я ще зі школи звик ігнорувати подібну дурню.

- Ти хотів сказати: «I tend to ignore bullshit of that kind?» – із очей Максима мало що не лилися сльози.

- Смійтеся-смійтеся… - Алекс гордо чимчикував, ігноруючи загальний ґелґіт. – Добре сміється той...

Але його перебили, не давши завершити:

- …who laughs last!

*

Ми з Максом стояли на переході. Все небо заснувало чорними хмарами, які грізно нависали, збираючись от-от скинути краплини дощу додолу. Через вітер трохи брали дрижаки, коли він пробирався крізь тканину одягу і гуляв голою шкірою. Здавалося, що футболка обледеніла, вона явно втратила свою функцію затримувати тепло. Хлопець одягнувся не краще мене, тому було видно, як на його руках з’явилася гусяча шкірка, коли вітер рвонув із новою силою.