Розділ 2. Щось, що так солодко гріє

- Може, прочитаєте мені щось?

- Ні, ці вірші не можна читати просто так, опівдні, стоячи біля будинку в Рош-Гаайні.

Ліор Даян «Вірші про кохання»

- Не хочеш прогулятися в центр? Мені потрібно придбати книгу і я подумав… Коля стояв майже що нависаючи наді мною. Йому завжди вдавалося вміло обігравати свою перевагу у зрості.

- В Єшку? – я швидко заштовхала у рюкзак конспекти та накинула сумку на плече.

- Так, хлопець живо кивнув. Він причовгав до мене на лекцію, просто щоб провести час разом.

- Ходімо, хоча я там не бачила ні Плужника, ні Еллан-Блакитного, ні Тютюнника, ні Коцюбинського. Моє серце розбито. І все чому? Бо не цінуються видавцями представники Розстріляного Відродження та шістдесятники. От хто, хто підбирає так літературу?

Відверто кажучи, мені завжди бомбило на дану тематику. Я все ніяк не могла усвідомити, чому ми ще в школі вивчаємо купу або ж непотребу, або ж того, що не здатні усвідомити? Чому промінюємо геніїв на звичайну попсу? Чому створюємо двійку-трійку ідолів, а інших скидаємо в одну загальну купу?

- Я скрізь оглядаю полиці з українською літературою. Бачив теперішні «Тигролови»? Вони випустили товстезну книженцію. А що її є насправді? І деруть з того гроші. Перепродають з дня у день Ліну, тикають усім підряд, навіть повним бевзям, але тих, хто надихав її, – не публікують. Бо гучність імені недостатня! А потім знаходиш цитати велетів літератури у відверто лайняних інтернет-спільнотах. Сумніваюся, що це те, чого вони прагли. Ти розумієш мене?

І він розумів, справді розумів. Коля був не з тих співрозмовників, що просто тупо кивають у такт чи погоджуються навмання, він усвідомлював кожне сказане мною слово, аргументував свою думку та сприймав мою. Та полеміка, що між нами точилася, нагадувала море. То ми сходилися на всі сто у поглядах, то билися тривожними хвилями, стоячи по різні кінці барикад.

Він стримано терпів те, що я закохано і з трепетом гортаю три сторіночки, присвячені маловідомому поету, і в той же час без задньої думки оминаю на полицях Лесю, що перериваю пів книжкового у пошуках модерних новел і залипаю на одній з них на дві години, решту десять не удостоївши навіть мимобіжним поглядом. Коля дозоляв творити з літературою все, хоча зазвичай мої погляди суперечили його принципам, розбурхували сутичку та розпочинали воєнні дії проти суперника. Але все ж терпіння у хлопця ніколи не вичерпувалося, навіть коли я навідріз відмовлялася читати його улюблені твори, або критикувала визнаних митців.

А я просто вірила у кохання до літератури. Воно не буває на половину, особливо у стосунку поезії, або існує – або ж ні. Коли мені траплялося перед очі щось, що викликало свіжий імпульс у мізках, добрячий «гуп» у грудях – воно ставало для мене усім. Інакше… Чи може бути інакше?

- Ти читаєш більше за мене. Я і половини цих книг в очі не бачила, - ми стояли поруч з полицею іноземних авторів.

- Давай тоді пересунемося ближче до полиць з українською, я скажу тобі теж саме.

- Ні, - я невимушено посміхнулася, – шкільна програма і все таке. Далі трішки геніальних відкриттів у хрестоматії. Та і все. Моя література – це Нестайко, Тютюнник… Перші непевні кроки до прекрасного. Я ревла, як ненормальна, завершуючи «Климка». І зараз би ревла, хоча мені далеко не дванадцять. Так як на Турянському чи Коцюбинському. Дідько, скільки ж плакала.

Я підійшла до полиці, що стояла посеред магазину.

- Суч-літ. Поезія. Майданівське… - мою увагу привернула чимала книга з червоною обкладинкою. – Ярослав Лесів… Не чула про такого.

- Лесів... Хмм… І я не чув, - хлопець взяв її, покрутив у руках і віддав мені, - іду знайду ту, що маю придбати. Ти?..

- Зараз підійду.

Перегорнула декілька сторінок. Чомусь же потягнуло до неї, мов магнітом. Тільки от чому? Палітурка як палітурка, Ірка б розкритикувала. Навіть прізвище письменника нічого не каже.

Почала читати. Завмерла. Перечитала. Знову завмерла.

Вірш. За віршем ще вірш. Ще. І ще. Ковтала один за одним, не забуваючи ретельно смакувати. Ось воно. Те неповторне відчуття лету, відчуття тихого дрижання кінчиків нервів. Здавалося, кожна кліточка тіла реагує на легкий імпульс у мозок, який задавав все новий і новий різкий обрубаний рядок. Мене уже з головою нахлинуло океаном, як гучні вигуки слів, що випинали зі сторінок і трапляли у саме серце, обірвав ненав’язливий тон:

- Слава? – легенько торкнулися плеча.

- Так? – злегка не при собі відірвала погляд від строф.

«Крізь яву й сон

Я вперто продираюся

До себе»

- Я вже вибрав, не хотів тебе відривати, але пройшло більше двадцяти хвилин і…

- Справді? Я щось… Ходімо, – відклала книгу на полицю і почала майже що сліпо спускатися донизу сходами. Червона обкладинка ще довго майоріла у пам’яті. Я бачила її востаннє.

*

Екран мого телефону засвітився. Я й сама наче засвітилася, побачивши, хто телефонує.

- Алло? – я підняла трубку.

- Привіт, малеча, - голос Слави був бадьорим і сповненим любові.

- Привіт-привіт-привіт-привіт! – я затараторила в телефон. – Як ти? Ти де? З тобою все добре? Ти здоровий? Ти коли приїдеш?

- Тихо-тихо-тихо, - брат засміявся, зупиняючи мій потік запитань, - оце завалила мене. Давай по черзі, мальок.

- Ти як? – мої вуста розпливалися в усмішці.

- Нормально, цілий, здоровий. Ми відійшли від лінії фронту на два кілометра, нас підмінили на якийсь час, нарешті зміг увімкнути телефон.

- А листи, вони дійшли? – я щотижня відносила у волонтерський корпус товстелезного конверта із купою списаних аркушів. Навіть не знаю, звідки бралися думки стільки строчити.