Розділ 1. Муркотіння вапняного лева

Люди найсучаснішого різновиду пересувалися по дорозі та пішохідних переходах і поводилися так, ніби у всіх були підстави для оптимізму.

Ліор Даян «Назубні камери – справа невдячна»

- Ір, слухай, а що, коли мене не стане? – я вдивлялася у напівсутінкове небо, що дрижало крізь шибки старезного трамваю.

- Дурна? – подруга штурхонула мою руку.

- Може. Але що тоді? Ти засмутишся?

- Ні, я тебе до того вб’ю, чула? Мелеш дурню.

- Я тут просто подумала: а скільки ж насправді людей сумуватиме за мною? Однокласники? Збіса. Родичі? Мама й тато. Брат. Ну, Лілька, може. От ще ти, будеш?

- Точно дурна. Нащо ти паришся людьми із минулого? Однокласники… Пфф… Односельчани? Шановна, - вона по-діловому закинула ногу на ногу і зазирнула мені у вічі, - ти потрібна тут і зараз. Та й всього. Нові люди. Нехтуй старими, і ти тоді зрозумієш, що вони не те що пішли з твого життя, вони навіть не приходили.

- Невдала масовка?

- Більш ніж.

Чому можна обожнювати деяких людей? Хоча б тому, що вони говорять речі, які сам вагаєшся сказати. Нереально не закохатися у тих, хто тримають твою руку, не даючи скотитися у самісіньке дно.

- Вивалюємося.

Ми з Ірою вийшли з трамваю, ступивши м’яким кроком на бруківку славнозвісної площі.

На диво, в центрі панувала відносна тиша, як для вечірнього Львову. Ані шумних танців, ні гучного реготу чи співів. Ходила самотня велетенська панда і страшнючий Гомер. У них мав би вже скінчитися робочий день, але вони все ще дибали туди-сюди, невпевнено хитаючи тілами. Біля легендарної Чорної кам’яниці стояв такого ж кольору Дарт Вейдер і озирався навсібіч.

- Зимою тут мають поставити ковзанку, підемо? – Ірка тикнула пальцем на розпластану по бруківці переносну кафешку.

- Емм… Ні, я терпіти цього не можу, - у підтвердження слів занила поясниця, яка ще пам’ятала літню спробу прокататися на роликах. – Краще давай сходимо в театр, оце діло.

- Ну ок, я пошукаю щось, - дівчина швидко записала нагадування в телефон. - Як одногрупники? Познайомилася з усіма?

- Та де, - ліниво відмахнулася рукою.

- Та вже ж стільки часу пройшло, з глузду з’їхала? Чи чекаєш, що вони самі по-черзі повалять ручкатися і обійматися? – Ірка шоковано таращилася на мене, водночас повертаючи наліво.

- Та шарю… Але… Ну не можу я, і все. От такий собі стоп-кран, тільки починається якась бесіда масова, в мене всі слова на «вимк».

- У-у-у, біда-біда, – білявка несхвально поцокала язиком, - будемо виправляти. Давай для наочності зараз з кимось познайомимося?

Я оторопіла і завмерла на місці. Згадалися перші дні у Львові, коли годинами кружляла довкола двох-трьох будинків, бо мало не накладала в штани від страху запитатися у кого дорогу, аж кишки холодило.

Отак підійти: «Привіт, я Слава, го дружити?» - ну його, я надавала перевагу одинокій старості без грошей, бо для того, щоб забрати пенсію, ще потрібно говорити з поштарем. Це вже добряче розбалакуючись з кимось, знаючи один одного сотні років, я могла дозволити собі легкість в бесіді, а так… Руки пітніють, слова давлять горлянку, голос міняється у діапазоні від визґливого писку до перед-істеричного хрипу. Гори воно все ясним полум’ям.

- Слава, не дрейф, - Ірка не могла не зауважити мій миттєвий приступ паніки, - так не можна жити. Потрібно говорити.

- Я дратую всіх, – випалила в секунді.

- Блін, що за тупість? – подруга питально підняла одну брову. Ще одна її перевага наді мною, я так не вміла. – Тебе гримнути по спині, щоб ти не повторяла стільки дурощів?

Але Іра мала тяму, що я кажу це на повному серйозі.

Дурне відчуття, яке ніколи не покидало мене: я дратую всіх. Однокласників, одногрупників, односельчан, однокімнатниць. Навіть малу школоту, чи випадкових зустрічних. Мене дивувало, як люди можуть не відчувати своєї меншовартості на фоні когось. Я не могла, і досі не можу. Часто це плутали з пихою, на кшталт: «Та ви просто не гідні, щоб мені з вами говорити» - але насправді все мало цілком зворотній характер.

У випадку з новими людьми все ще важче. Тільки той, хто настирливо намагатиметься спілкуватися зі мною, кому не набридатимуть короткі і вимушені відповіді на перших порах, зуміє стати близьким. Це, напевно, неправильно. Ні, це точно неправильно. Тому щиро вдячна та безмірно віддана кожному, хто не шкодує зусиль, щоб це сталося.

- Слухай, от скажи мені, тебе дратують всі твої знайомі, одногрупники, друзі? – Іра дивилася мені прямісінько у вічі.

- Ні, ти що… - знітилася.

- Так якого… Вибачай за грубість, але якого хрена гадаєш, що ти всіх бісиш? Дофіга унікальна знайшлася? Ні, була б якимось чмом, яке спльовує на підлогу і не миється... Чи, може, ти вимахуєшся перед всіма? Чи трахаєшся направо і наліво? Шлюх ніхто не любить. Що, ні? То якого хрена ти мені тут втираєш подібну єресь? – блондинка не на жарт рознервувалася і підвищила голос. Деякі перехожі тривожно оберталися в нашу сторону. – Мені вгребти тебе? От скажи, вгребти? – на декілька секунд Іра затихла і опісля продовжила вже спокійнішим тоном: - Слав, ну не дурій. Глянь на себе, просто глянь. Чому ти себе не поважаєш? – вона підійшла ближче і міцно обійняла мене. - Як тебе мають любити інші, коли ти сама себе не любиш? Я не хочу, щоб моя найкраща подруга залишалася самотньою, бо вважає себе шматком лайна. Розумієш?

Кивок.

- Ідемо вип’ємо кави – відразу стане легше. От побачиш.

*

«Якщо задуматися: то на яких слонах все ж стоїть наш світ?

Ми – мільйони і мільярди копій з незначними відмінностями. Маса, котра має кричущу рису: прагнення виділитися з натовпу. І не кажіть, що вам це не подобається: надавати власній персоні важливості та унікальності. Це з нами завжди. Варто пошани одне: ми навчилися робити інших важливими для себе.