Розділ 8. Вікно у маленький зимовий сад

Де тихо спокій впаде на тім’я,

І невловимо накотить сльози…

Тінь Сонця - «Додому»

Я вийшла з автобусу, зачинивши за собою двері. Першим, що кинулася в очі, була відремонтована зупинка. Скільки пам’ятаю, то вона стовбичила тут напіврозваленою, а зараз домурована до кінця, гарно пофарбована і прибрана. Якийсь ідіот вже розмалював балончиком частину стіни, та це навіть не дивувало. Одні народжені створювати – інші руйнувати. Других тут очевидна більшість.

Коли я опинилася перед рідним домом, то навіть на мить завмерла. Мене видав пес, який гучно загавкав. Не знаю, чому моя сім’я вирішила, що це нормально, але собаку звали Шпинат. Звичайнісінький дворняга, світло-коричневий у темно-буру плямку, десь сантиметрів вісімдесят у холці. Від одного вуха шматок відкушений. Але це трапилося ще до того, як Шпинат прийшов прямісінько під ворота подвір’я і просидів там три дні, чекаючи, коли ж ми догадаємося, що він хоче жити з нами. Тоді тут вже була попеляста Зола: дворняга, схожа чимось на лайку. На диво швидко собаки потоваришували, створюючи дискомфорт лише котам Василю і Мармеладу.

На собаче гавкання зреагував саме Василь, котрому перемахнув шостий рік. Він повільно вибіг на вулицю, крокуючи в мою сторону. Я відкрила хвіртку і стала на вимощену кам’яною плиткою стежку, яка вела до хати. Дім у нас був невеликий. Один поверх, дві спальні кімнати, вітальня, кухня, ванна , веранда і комора. Невеличка відкрита тераса, яку взимку все ж тато перекривав, щоб не намітало снігу. Там стояв стіл, дві лавки, крісло-гойдалка, де і спав до мого приїзду кіт. На широкому підвіконні цілісінька гора вазонів на будь-який смак. В куточку стояли мої улюбленці: кактуси і літопси.

Василь терся в ноги, і я підхопила його на руки. Кіт лагідно муркав, тулячись до мене. На терасі я облишила його в спокої, зняла рюкзак і почовгала до собаки. Шпинат радісно стрибав, перекинувши свою миску з водою. Із його буди помаленьку вишкутильгала старезна Зола, яку я ніжно погладила по голові і почухала за вушками. Мій маленький рай. Взагалі, це не було повною відбувайлівкою перед тваринами, бо на кухні ще стояла клітка з двома нерозлучниками Боні і Клайдом. Спершу вони називалися зовсім по-іншому, але коли почали злагоджено розкрадати їжу і будь-які речі, які їх зацікавлювали, то змінили і назву. На руки йшли лише з власної ініціативи, тому потискати папуг не вдалося, але Боні видала якийсь гучний звук, який, надіюся, був ознакою радості.

Взагалі, ми вічно збирали всіх тварин довкола. Всі чотирьохлапі були приблудами, нерозлучників і тих хотіли позбутися сусіди, яким подарували папуг три роки тому. По двору вічно шастали їжаки, білки, ящірки, горобці, синички, шпаки і купа інших істот. Ніхто їх ніколи не ображав і не проганяв. У нас всі любили тварин.

У коридорі до мене ніхто не вийшов. Я гукнула батьків, але ні мама, ні тато не відгукнулися. Це дивно, враховуючи, що двері в хату відчинені.

Я забрала речі з тераси у свою кімнату, і саме там чекав сюрприз. На моєму ліжку спав майже двометровий чолов’яга. Я знала, що правильно буде почекати, поки він прокинеться, але не могла стриматися і навалилася зверху.

- Слава! – я обійняла брата, притискаючись до нього якомога ближче.

- Геей, дитя, - він намагався окуняти, розплющуючи очі, - ти чому це ревеш?

А я й справді вже захлиналася слізьми, хоча обіцяла собі не плакати при ньому. Вхідні двері рипнули. Я почула голос мами:

- Ну що, нарешті всі Слави у зборі?

Я посміхнулася, але зупинити сльози не могла: стільки місяців не бачила брата.

*

Слава був військовозобов’язаним і виконував цей обов’язок із честю. Ніхто з нас не радів, коли він відправився на фронт. Звісно, тоді ми всі ще боялися цього слова і казали АТО, але зараз чудово усвідомлювали що й до чого.

- Коли ти приїхав? – ми вже сиділи на кухні і пили чай із маминим яблучним пирогом.

- Вчора по обіді. Ми з батьками вирішили нічого тобі не казати, щоб це було сюрпризом, - Слава, а точніше В’ячеслав, бо батьки були дуже оригінальні на імена дітей, із величезним задоволенням наминав торт.

- Сюрприз вдався. Якби ти тільки знав, як я скучила.

- Що ж, - він випростався, відставляючи чашку, - я підозрюю, що маю шанси це знати, враховуючи, що тебе я не бачив стільки ж, як і ти мене. Слав, повір, там я лише про сім’ю і думаю, інакше не було б сенсу у тому, що мені приходиться робити.

- Ми ж пограємо? – я благально глянула на брата. – Будь ласка, я налаштую гітари.

- Звісно, але трішки пізніше. Як твій університет?

- Та що з ним могло статися? Часу пройшло зовсім нічого, я ще навіть одногрупників усіх не знаю. Предмети… Ну, по-трохи йдуть. Побачимо на сесії. А ти на довго?

- Через три дні назад.

- Як? Чому? – я здивувалася, бо надіялася, що Слава пробуде вдома куди довше.

- Спершу знову на полігон, а далі на схід. Я радий, що вдалося хоч на трішки часу вирватися. Частину хлопців так і не пустили, хоча деякі сидять там довше, ніж я.

- Воно все не припиниться? – тато стояв у проході, схрестивши руки на грудях.

Але Слава не відповів.

*

Ввечері я вишкряблася на вулицю, щоб побачити шкільну подругу. Вона мала ще рік, щоб всотувати в себе домашній спокій, і надіялася, що мій досвід зможе якось допомогти і їй.

- Ти сумуєш за домом? Хоч крапельку?

- Ні. Здивована?

- Сама знаєш, що ані трохи, - Лілька перекинула ногу на ногу і потягнулася за шматком шоколаду. – Добре, що ти приїхала.

- О-о-о, так, певно, плачуть всі та волають: «Де, де наша кровиночка? Де Славочка наша ясноока?! Наша птаха! Наша…»

- Вистачить епітетів, - дещо грубо перервала подруга. – Не розганяйся. Я за тобою сумую, на інших можеш начхати. Ну і батьки, - на секунду запала тиша, - страшно було?