Розділ 7. Коли годинник відраховує назад

Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні. Тільки хмаринка.

Михайло Коцюбинський «Intermezzo»

- Чому ти запізнилася? – Алекс підсів до мене, пропонуючи шматок шоколаду.

- Я проспала.

- Не могла заснути?

- Та не зовсім. Друга свого знайшла. Тобто, ми припинили спілкуватися уже давним-давно. А вчора гуляли… Ніби й немає тієї дворічної прірви.

- Так це класно! – хлопець посміхнувся, окинувши поглядом увесь потік. - Ти не бачила Машу?

- Е-е-е, ні. А нащо вона тобі?

- Та так, спитатися дещо хотів. Добре, піду пошукаю. Заюзаю свої дедуктивні методи. Не сумуй, - він піднявся з місця і ринув у юрбу, що скупчилася між рядами.

- Алоха! – поруч мене завалилася на крісло знайома зеленочуба дівчина. – Волинь, як справи?

- Прекрасно, а ти як?

- Бачиш? – вона тикнула пальцем на шию та повернулася, щоб я могла краще роздивитися. – Це Олег знову мені замутив, ніштяк.

На Лесиній по-істинному лебединій шиї, статура дівчини була неймовірно витонченою, красувалася піраміда Хеопса, виконана коричневому кольором. поруч неї зображено невеличких верблюдів: цілісінький караван з шести осіб.

- Шикардос, правда? Вчора ввечері хною малював. Трохи запарилися, але то таке.

- Дійсно круто, - я щиро похвалила.

- Тепер треба зачісувати волосся на сторону, щоб видно було. В тебе нема якоїсь невидимки?

- Чекай, зараз нарию, - я прошманала всі кишені сумки, та все-таки знайшла трійко, - от.

- Дякую! Зараз, секунду… Заколю… О! Все! Норм?

- Дай поправлю, - зачепила неслухняну прядку, що псувала всю картину. – Все, тепер ідеально.

- Слуха-а-ай! Давай я тебе зі своїм Олєжком познайомлю? Він і тобі щось замутить. Хочеш?

- Давай, я не проти, - хоча серце загналося в п’яти. Ідіотське соціофобство.

- Зараз його приведу. Займи нам два місця.

У відповідь я лише кивнула.

Потрібно рухатися вперед. Знайомитися, спілкуватися, товаришувати. Самонавіювання тепер може зіграти мені на користь. Та я не встигла і дихнути ще раз, як поруч завалився ще якийсь хлопець.

- Тут не зайнято? – його тон був хамовитим і зверхнім.

- Зайнято, - дещо грубо кинула.

Терпіти не можу нетактовних людей. Поряд з такими особами живота не крутило і спину не морозило. Мені було байдуже на них: хвилювання навіть не думало з’являтися, коли поруч знаходилися ті, кого відверто зневажаєш.

- Ну шо ти, крошка? Хіба для мене місця не знайдеться? – і мудило ледве не навалився на мене, намагаючись ефектно всістися якнайближче.

- Тобі не достатньо чітко прояснили? – цей голос пролинув вже за моєю спиною.

• Та ладно-ладно, не кіпішуйте, - казанова відразу попустився, - іду я, іду.

Я обернулася. Позаду сидів дебелий хлопець. Мені важко було оцінити його зріст, та вже наскільки він широкоплечий стало достатнім аргументом, щоб впевнитися в явній перевазі над тим недолугим «кавалером».

- Дякую, - коротко кивнула.

- Немає проблем, - мило посміхнувся громило. – Я Діма.

- Дуже приємно, Слава.

Він знову мило посміхнувся. Хоча мускулисті хлопці не справляли на мене особливого враження, цей юнак був доволі приємним.

- Ти, якщо треба, завжди звертайся, - промовив ледве чутно.

Це мене глючить, чи верзила зніяковів? У жінок таки є якісь своєрідні переваги. У цей момент я б мала невинно захлопати віями, та опустити погляд, чи зробити щось на кшталт, але часу навіть на легкий рум’янець не залишилося: поруч мене знову щось з грюканням всілося.

- Знайомтесь. Це мій Олег. А це Слава, вона, вроді, нормальна.

*

Ми з Ірою проторовували дорогу від одного книжкового магазину до іншого, у пошуках Шевчука. Таке буває: живеш собі, живеш, і раптом все нутро скрутить, настільки сильно відчуваєш потребу у чомусь. От моя вже третій день полягала у «Домі на горі».

- Ти найбільш читаюча з усіх, кого я знаю, - подруга пленталася, раз-у-раз зупиняючись, щоб зробити знімок.

- Неправда, я надзвичайно мало книжок тримала у руках за останні місяці.

- Місяці! – Іра ніби смакувала це слово. - Більшість моїх одногрупниць, майбутніх філософинь, і одну за рік не здатні осилити.

- Бачу, технарі надають вашій гумці під зад, - я засміялася.

Власне, це був не просто жарт чи докір. Під час лекцій, коли аудиторія забивалася майже вщент, художні книги лежали практично на кожній парті. І це лише видрукувані: багато хто надавав перевагу читалці в телефоні. Такий феномен спершу дивував, але згодом подібне явище стало звичним. Ні, я не вважала, що читання привілей, чи щось таке. Люди обирають своє коло інтересів, і якщо хтось не любить художню літературу, то це не робить його апріорі поганим чи тупим. Проте, коли раніше ти всі роки був оточений суспільством, яке не визнавало читання, - це залишає певний слід. Тепер, коли мені зустрічається книголюб, я упереджено тягнуся до нього, як до спорідненої душі.

Іра покрутила в руках дзеркалку і продовжила:

- Враховуючи, що і філософствуєш ти куди більше дівок з мого універу, я взагалі вкрай розчарована тим, що відбувається.

- В сенсі?

- Ну… Чи не кожна третя «інста-блогер», поет, контент-мейкер і тому подібні штуки. Рерайтять собі під фоточки чужі перекручені слова та збирають аудиторію. А таких дівок читають, на них підписані. А ти говориш куди розумніші речі, ніж більшість з них, разом узятих. Розумієш?

- Намагаюся. І скажу одне: ти переоцінюєш мене. На ділі я просто нитик, – розвела руками.

- Слава, не применшуйся! От скажи, - вона повернулася. – Я норм фоткаю?