Розділ 6. Колись ми були пуп’янками

Це дуже сумно, коли забувають друзів. Не у всіх був друг.

Антуан де Сент-Екзюпері «Маленький принц»

Осінь завжди дивно впливає на людей. То ти милуєшся безмежжям бразолійності неба, то сидиш, похнюпивши голову під стукіт дощу. От і я йшла Стрийським, посміхаючись сама собі, відчуваючи тиху пестливість вітру на щоках.

Коли перша павутинка бабиного літа заплуталася у моєму волоссі, він уже був там.

- Привіт.

- Привіт.

Легким поглядом кинув на мою павутинку і посміхнувся.

- Цьогоріч бабине літо рано почало літати.

- Чхати. Нам сімнадцять, попереду ще стільки літа буде. І осені.

Він засміявся, так щиро і невимушено.

- Думаєш? Де гарантія, що тебе завтра не зіб’є автомобіль прямо тут, на виході з парку?

- Там, де гарантія, що завтра це відбудеться.

Знову усміхнувся.

- Ну, допустимо, що так і є. Гарантії ні на що нема. Ні, одна: якщо ми зараз не почнемо рухатися, то точно запізнимося на нашу першу фізру.

- Тоді ходімо, - розмова з Алексом викликала у мене посмішку і запалювала приємне тепло у грудях.

Я не знала як швидко це станеться між нами, але знала напевно, неодмінно.

У мене з’явиться друг.

*

- Чому ти вступила сюди? Тут не так ізічно вчитися, щоб просто аби кудись, – Алекс сидів на лавці, час-від-часу підскубуючи шматки хліба для голубів.

- Хто його знає, - я ж залипала на небо, помережене гілками дерев. Вдаватися в деталі не хотілося, тому вирішила все узагальнити: – Я просто не знала, куди йти, що обирати. Брат тут вчився, але на іншій спеціальності трохи, я туди не пройшла. Може, й на краще. Тут набір великий був, а мені важливо, щоб саме державне. Не знаю.

- А якщо не сподобається?

- Я намагаюся не думати про це.

- Але чому?

- Я не бачила альтернативи. Побачимо, може, все вийде. Купа технічних предметів і все таке. Як мінімум, можна понтуватися перед гумкою.

- І немає нічого, що б ти любила? – Городнюк згодував останні крихти птахам.

- Не знаю. Ніколи не трималася за щось довго. У мене немає талантів чи здібностей. Я посередність, яка постійно гризе себе думками, що не хоче нею бути. Так і живу.

- Колись ще прийде час, ти ж знаєш. Ти знайдеш своє.

- Я надіюся, - кивнула Алексу, протягуючи йому свій недокришений шматок хліба.

*

Що ми знаємо про істину людських стосунків?

Стосунки – це доволі трепетна річ, яка формує нас індивідами і відокремлює від тисяч таких самих персон. Те, як ти відповідатимеш на чергову образу чи привітання, закладає фундамент до усіх майбутніх вчинків і рішень.

Я ніколи не була майстром риторики, заводила знайомства доволі складно, з натяжкою посміхаючись новій людині. Можливо, через відсутність легкості у спілкуванні, життя було неповноцінним, але страх відторгнення перемагає в суху.

Я знала одне – стабільність у стосунках бридне, як будь-що інше одноманітне. Мене кидало час від часу на безглузді вчинки, ніби пінисті хвилі, що розбивались в друзки об кам’яні скелі. Хоча сама по собі любила бовваніти, мов неприкаяна душа, і тинятися без особливої на те причини чи сенсу, я вимагала динаміки і енергії від інших людей.

Основним елементом мого існування було уповільнення планети, такий-собі «стоп-кадр» довкілля, коли хочеться просто відчути і пронизатися солодом та п’янкістю миті. Але це лише секунда одноманіття, а далі серце квилило до змін та руху. І це не підлягало оскарженню, бо саме розвиток і еволюція – головні ознаки повноцінного життя.

Я не була шаленою, чи хоча б шаленіючою. Радше безглуздою і пустоголовою, що керувалася дурною ідеєю миттєвостей, яку визріла собі сама.

Але інакше – це не була б я.

*

«Привіт. Я пишу тобі, хоча навряд захочеш це читати. У минулому житті ми з тобою чимало спілкувалися, коли я і ти були ще там, на Волині. Але зараз… Дивно, правда? За два роки нічого, ні слова, ні півслова. А тепер я гортала своїх друзів та зауважила, що ти досі у тому списку. Серед двадцяти шести людей. Моїх однокласників там нема, а ти є. Думаєш, що я здуріла? Просто згадала наші розмови на даху школи опівночі. Сама не розумію, навіщо це все.

Не знаю, наскільки ти змінився відколи пішов після дев’ятого, та чомусь пишу. Ти ж неспроста у тому списку».

«Привіт» - струсонуло мої повідомлення та цілісіньку реальність. Коли я починала писати, він ще був не онлайн. Глянула на годинник. Ну звісно, черкала те повідомлення півгодини. Незвично, холод пробіг по шкірі. Тепер подумала, чи справді було такою хорошою ідеєю написати йому.

«Мені приємно, що ти про мене не забула. І що написала» - знову засвітилося на моніторі.

«Справді?» - невпевнено набираю, тицяючи одним пальцем по клавіатурі. А колись я могла з тобою переписуватися до третьої ночі і розповідати абсолютно усе. А зараз ніби знайомлюся наново.

«Я думав про тебе. Буквально на цьому тижні. Не повіриш, але так і є».

Через пів хвилини олівчик внизу екрана знову почав рухатися.

«Дивно, як же, дивно писати тобі знову».

«І не кажи. Мене аж всю калатає. Ти де зараз?»

«У Львові. Поступив у Франка. А ти?»

Знову посміхаюся, ми ж так близько, геть поряд.

«А я в Політесі, уявляєш? Нас розділяє тільки парк з хвацьким рельєфом».

«Слав?»

«Так?» - дещо насторожилася.

«Ти серйозно, на рахунок Львівського політеху?»

«Звісно, ще питаєш».

«Ти у Львові зараз?»

«Так».

«Давай зустрінемося. Зараз. Вже».