Розділ 3. Мені рябіло осіннє листя

Важко сказати, в який саме момент народжується дружба.

Рей Бредбері «451о за Фаренгейтом»

Я вирішила прогулятися сама. Пройтися тими вуличками, якими ще ніколи не ходила. Райончик недалеко від привокзальної славився чудовою архітектурою і вишуканими віллами минулих століть. Окрім того, він був зовсім поруч від моїх гуртожитків, а місто я ще знала погано. Я ходила туди-сюди, намагаючись запам’ятати дорогу, щоб потім нормально повернутися, але через годину зрозуміла, що поняття не маю, де я є. Телефон, як на зло, розрядився, тому подивитися на карту було неможливим. Я хотіла натрапити на трамвайну колію, але її все не було і не було, та і гарні будинки вже давно закінчилися, а назва вулиці нічого мені не говорила. З під’їзду через дорогу вийшла жіночка, тримаючи поводок у руці. Довкола неї забігало мале собаченя, із тих білявих чіхуа-хуа, які справді дуже милі (я не шаріла великою любов’ю до цієї породи). Я дивилася, як вони вдвох перетинають вулицю і йдуть у моєму напрямку.

Потрібно спитати дорогу. Це було б правильно, так? Просто сказати: «Доброго дня, перепрошую, а як вийти на Чупринки?»

Вдих-видих, вдих-видих.

Жіночка наближалася до мене.

Просто спитати дорогу.

Вона пройшла повз.

Ще не пізно наздогнати її. Зроби крок. Зроби хоча б один крок. Спитай дорогу. Це зовсім не страшно, ти можеш це зробити, Слава, правда ж? Просто гукни.

Додому я прийшла через півтори години, якимось чином все ж набрівши на знайоме роздоріжжя.

*

На останній парі, практичній з матану, я сиділа уже поруч якоїсь дівчинки з русявим волоссям. Щось у ній нагадало мені саму себе, але я про це мовчала. Тільки от та дівчинка була куди привітніша, легко щебетала до кожного одногрупника і ніколи нікому не грубіянила. Уже за лічені хвилини нашого знайомства було зрозуміло, що вона за овоч. Чи то правильно казати «фрукт», але мені діваха асоціювалася з картоплею. Може, через її злегка підкручений чубчик і коричневу кофтину.

На перший погляд ця «коліжаночка» скидалася безтурботною і доброзичливою, але насправді щось мучило її. І доволі сильно. Дивно було би зараз сказати: «Хей, шановна, чиє ім’я я так і не запам’ятала, я ж бачу, що тебе щось мучить», - бідолаха просто шуганулася б від мене у інший кінець кабінету. Тому я лише час від часу зиркала на неї очима, спостерігаючи, як пітніють долоньки і розширюються зіниці у сусідки по парті. Теорія про наркотичну залежність чи вірусне захворювання, як мінімум, потроху закрадалися в думки, та раптом одногрупниця відволікла мене від роздумів. Дівчина потягнулася до своєї сумки, щоб взяти з неї ручку. Замок не піддавався, щось заїло блискавку. Згодом вона відкинула все у бік, легенько штурхонула мене і шепнула на вухо:

- Вибач, Слава?

Кивок.

- Можна прохання?

- Звісно, - знову кивок.

- Ти не могла б спробувати? А то я… - і вона у підтвердження своїх слів знову безрезультатно смикнула язичок блискавки.

- Без питань.

- Дякую.

Я спробувала і згодом змогла витягнути тканину, яка не давала нормально розстебнутися блискавці. Та перш ніж віддати сумку, я встигла побачити те, що там лежало: серед кучі жіночошо барахла і канцелярії затиснулися декілька тестів на вагітність. Ні, все ж вона не наркоманка, у дівчинки дещо інші проблеми. Згадалося, як мама знайшла у мене ті самі тести. Прийшлося довго і нудно пояснювати звідки вони взялися. Якби однокласниця не родила літом після десятого, то мене в універ, може, й не пустили. З якими тільки проханнями не зверталися люди. В той час все було доволі епічно: п’ятнадцятирічна я і знайома жіночка у довбаній районній аптеці.

Я зробила вигляд, що нічого не зауважила, і просто віддала сумку власниці.

- Дякую. Ти мене просто врятувала. Ще б ручку знайти… - одногрупниця почала розгублено копошитися у речах.

Її «картопляний» образ в моїй голові трішки змінився: звичайне закохане дуреписько (повірте, я це кажу без тіні злості), що залетіло не туди раніше часу.

Ніхто не може гарантувати, що, якби я у шістнадцять закохалася по вуха, то не розсунула б ноги до сімнадцяти. Можна навіть позаздрити, якщо вона знайшла того, перед ким не боїться стягувати труси. А я просто сплю, обійнявши великого іграшкового лева. А лев не обіймає мене.

*

Знаєте, доволі дивно спостерігати за собою зі сторони. Думалося, ну що я роблю не так? Ігнорую зайвих людей, зайві думки і зайву себе. А зараз лежу у темній кімнаті гуртожитку на своєму ліжку, відчуваючи самотність. Дідько, що за чортова хандра? Хочеться вивернути назовні душу. Крикнути всім: «Дивіться, дивіться! Вона у мене є! Збіса, справді є!»

Моя сусідка по кімнаті була доволі приємною дівчиною. Я ще трохи морозилася їй перечити чи розповідати щось, але… Перше враження у мене часто помилкове, тому притримаю все своє у собі. Дивно, ніби довкола купа купезна людей, а відкритися комусь не можна. Я потягнулася до телефону і, знайшовши в списку контактів «Варга», натиснула виклик.

- Ку, ти спиш?

У відповідь тихе сопіння і якийсь белькіт.

- Ір? – я прошепотіла, боячись розбудити дівку з сусіднього ліжка.

- А ти як думаєш? – прорипів динамік.

- Ір, у мене хандра…

- Невже це єдина причина, через яку я мусила прокинутися о пів на п’яту ранку?

- Та йди ти. Я поради хотіла.

- А я спати. Я тобі не порадне бюро.

Мовчанка.

- Вибач. Я не хотіла.

- Та нічого. Спи.

Я поклала слухавку. Не знаю, які думки зародилися через обривчасті телефонні гудки на тому боці Львову, але мені стало тривожно.

Зранку я перевернула подушку вологою стороною додолу.